Читати книгу - "Українська міфологія"

Цідилко після виполіскування виносили у відхідне місце: «На серп цедили, на три серпи цедили, і на дев’ять голок цедили, на порозі стáвляли да й цедили. І того. Цедилку віпере, то в тувалєт носили. Таке робіли. Таке молоко часом скисаєцца. Солодким, і скисаєцца. Шось воно пошкодить. З очей, чи хто його знає, з чогó воно так робілось».[1946]

У варіанті зі Старосамбірщини слід було купити новий горщик, дев’ять голок і нову сокирку. Спаривши молоко в гладущику аж до твердого, висипати вариво в сирове полотно. Після цього сісти на поріг, як на коня, запихати у вузлик із молоком голку за голкою й обрубувати їх сокиркою. Гола відьма обов’язково прибіжить відпрошуватися, бо якщо обрубати дев’яту голку, вона трісне: «В нас бýла така Петруниха, і Петро. Ше як мій отець служив в армії (мав 25 років служити, як царска армія напала, то вже й коней поїли, і всьо). Він служив всьóго пітнанціть років, він мав званіє оберлійтінант. І в нас було дві корови, і то молоко бýло, шо мож було витігнути тако, тігнулося… — смерділо… І мати каже: «Єлько-Єлько, та ти не можеш спитати там кого? Та то дітям нать лижки молока нема, а та Петруниха має бóчками, аж гаддя´ ся кýпле, в тих бочках». Вона прийшла, тіки за клямку подержáла: догори, донизу, і всьо — дев’ять хат догори, в долину — перехрестіться: молока нема. Або збрезкле, або скисло, аж смердить». Каже: «Добре, я спитаю». Ну й нарадив там їму один. Ти, каже, купи глиня´ний горщик такий на дві літри і возьми дев’їть іглів і сокиру нову. Таку маленьку, сокиря таке маленьке купи. І най тобі жінка викроє полотна свогó виробу, шо воно сиров’ятне, не білéне, але з френзлями — такий кусочок, як платок, як хустка, шо то жінка має. І каже, то молоко візьмеш, виллєш в той банячок глиняний, і би в’но ся парило. В’но ся так спарит, шо таке буде, як грудочка. І ти то молоко тоді візьмеш висиплеш у то полотно, а банячок перевернеш так. Коли ти перевернув і висипав, тоді його замотай, сідай на поріг як на коня (межи ноги). Сідай на поріг і пхай їглу їдну і сокиров рубай, пхай другу і рубай сокиров. Б’деш видіти, хто твоє молоко їст. Доходит до дев’ятої — в’на приходит гола, і він [Петро]: «Йой, Єльцуню, Єльцуню!» І вклякнула, чуть ноги не цілує: «Попусти мені хоть трошки світла». — «Ні, — каже, — ти мені п’ятнадцять років не попущала. Діти мої молока не виділи, як сліпий світа, а ти хочеш то?.. Ні». І як дев’яту іглу взяв, як впхав — всьо. Тріснула, і всьо. Тоді як їй зробили трувну, то так вітри дули, шо чуть дерева не повикорчовували. Шо диявол робив».[1947]

Практикували на Старосамбірщині й інший спосіб: зіпсуте молоко заливали в отвір у кілку від копи, а зверху накривали новим відром. Одразу ж прибігала «лупіриця» щось позичити, і їй не можна було нічого давати: «Купували нове відро. І копні, шо ставилися в нас на дерево і на стирки, кілок, шо ся ставить сноп, копа (шістдесят снопів). Забивали його грубим кінцем навиворіт в землю, і пробивали дірку в тім колодні, і заливали туди молоко від зуроченої корови, а зверху накривали тим новим відром. І зразу прибігала та лупіриця, а ви мусите двері і ворота закрити дротом на замок. Та лупіриця знов захоче шось позичити, але не можна їй нічого давати».[1948]

На Кременеччині зливали зіпсуте молоко на розпеченого серпа, відтак теж вичікували відьму за позичкою, бо інакше їй буде дуже пекти. Знахар може в такий спосіб показати відьму постраждалим, хоча при цьому сам ризикує, якщо відьма виявиться сильнішою в чародійстві, ніж він: «Всяко ті відьми шкоду корові робили, шо молока корова не давала. Бувало, зробиться з молока кров, і доїш корову — там кров тече. Ну, деякі кажуть, шо то запарок, але я не знаю, чи то дійсно запарок, чи то та відьма поробила. Ото було в нас — ну я вже не помню, бо я була малою, — був такий дід і знав, як то худобі відробляти. І каже той дід, шо пороблено тій корові. А потім каже: «Я можу так зробити, шо та баба, яка поробила, сама прийде сюда, але ви мусите обіцяти, шо нічо’ їй не зробите, бо інакше я не доїду додому, бо вона тоже така добра знахарка, шо вона може зробити, шо я не доїду додому». То вони так зробили, і вона прийшла, а мій дід взяв і вухо їй відрізав серпом. А ше тамтой знахар сказав, шо треба видоїти корову і взяти то молоко вилити на розпеченого серпа, і буде ту відьму дуже пекти, і вона прийде. І от вони так зробили, і та відьма прийшла, і мій дід їй відрізав тим серпом вухо. І та відьма так зробила, шо той дід, який нам відробляв, заслаб. А в мого діда були коні, і він взявся відвозити того знахара до сво[є]ї матері, яка тоже вміла шось там відробляти. А то треба було везти шість кілометрів. І от вони їдуть, і знахар каже до мого діда: «Он вона стоїть, та, шо ти їй вухо відрізав, отам на роздолі». І вони доїжджають, а та відьма зняла з себе фартушок, як то колись большинство жінок носили, розв’язала того фартушка і пустила на воду. Мій дід тоді бігом став гнати коні, і хоть вони полохалися, але все таки він встиг довезти того знахара до свої матери. І як доїхав до хати, то та мати вибігла і тоже зняла з себе фартушок і пустила у воду. І тоді та відьма, шо на мосту стояла, втрісла. А якби дідова мати не відробила, то був би той знахар вмер».[1949]

«Знаючі» люди ніколи не задовольняють прохання відьми щось позичити: «От як корові поробе, а як хто зачне відробляти, то тій відьмі зразу недобре робиться, зразу вона прибігає і мусить шось позичити, шоби знов поробити чари. В мене було таке, шо захорувала корова, молока не давала. І сказали нам, шо то ту корову відьма зіпсула. Шось ми там відробляли ту порчу, вже не пам’ятаю, шо, аж тут прибігла моя сусідка. І от вже їй решето треба. А то решето їй зиправді ні до чого, але вона мусить шось взяти зо двора. І в такім випадку нічого не можна давати тій відьмі, бо вже тоді не спасеш тої корови і гірше буде».[1950]

На Городенківщині «збавлену» корову підкурювали трісками з «припусниці»: «Як корова не давала молоко, хтось збавив, то я ходила до примóви, і казали… з крóквів… а то казали — є припýсниці, є таке, шо, знаєте, колис не ставало довгого