Читати книгу - "Українська міфологія"

Повсюдно практикували підкурювання худоби зіллям, освяченим на Трійцю, Маковея чи Спаса.

Особливо оберігали корову в день отелення, бо відьма буцімто могла зробити так, що корова не допускатиме до себе теляти. У цей день пороги хліва обсівали свяченими маком чи сіллю й нічого не позичали з хати:

— «На Світий вечір усе ходили свіченов водов корову хрестили. А як корова отелилисє, то обов’язково на поріг треба було посипати маком або сіллю — чим-небудь свіченим. І той день — хто би не прийшов — нічо’ не мона зичити. А раньче, як ше бýла хата з стріхов, то дуже стерéгли, як вона виходе з хати, аби вона не мóкнула пару соломóнок. Бо це не мож завернути. Бо як вона вже до тебе прийшла в той день, то вона хоче шос зробити».[1952]

— «В менé… колись у нас корóви, вранці… ну яке — мати вдовица була — яка в баби сокира?.. Приходить: «Дайте сокиру…» Як вона чула, шо вона вночє втелиласа, та корова? Ну як вона могла знать? Мати пошла на другу змєну льон терти, я прийшла, шоб до теї корови, а вона як зареве, як виверне до мене язóка… а та баба прйшла за сокирою, а я — за сокиру: «Да на, бабо, да йди…» Я — вже мати пришла із змєни, бо в двє змєни терли льон — кажу: «Не мона приступить, і теля б’є». Пушла мати до сього сусєда, і вон каже: «Зари я приду». Взяв віровку таку, як моя рука, груба, прив’язав їє, остринóжив, шоб вона ногою не брала (а їй вим’є вже стало набракать, бо ж теля не допускає), да як стала, стала м’ять… Приходить, сокиру приносить, мати в хаті: «Хто вам давав сокиру?» Каже: «Ганька давала». Мати на менé кричить. А той каже: «Я не давав, — а той каже, — я не давав, то вона давала». Всьо — мене винну зробили (ну бо я давала). То вона каже: «Хай хлопец стане котрий тако, як випускаєш корову, да шоб поміж ногами вона пошла, пруз двéра». Ну, шоб хлопец розкарачивса на бра… над цим… брамі… Вверх пуднявса ди зверха розкарачивса. О Господі… Там поставили тако рабрóну (драбину — В. Г.), а там — на двері, і та корова ж не хоче йти, вона лезе на стену… Каже мати: «Сьо ваша робота. Сьо ваша робота, ви зробили…» Чи не путали ми корову, колько держали? Ну корова добра, молоко добре… І коб хоч, казав, чуже — цьо мого батька тьотка рóдня, дєдова сестра. Ну і таке треба зробить?..»[1953]

Відьму, коли та йшла відбирати молоко або чинити іншу шкоду, можна було впіймати:

— «В Обуховичах було. Чоловік казав, жила там одна знахурка. От вона перекидаєця на кота, на собаку, іде в чужий хлів, а тоді сідає корову доїть, як людина. Відоїла, знов перекинулась, вішла і пошла. І там до одного сусіда ходить і ходить. От вони засіли. А тот поставив борону, де вона должна проходить. А вона не знала — доїть. Вон — туди, в хлів. Вона хотіла в ту дирку, а вон там борону вкріпив, і вона зав’язла. Вон її помочею як почав бить, і вона вже впала — кот чи собака — лежить неживий. Вун пошов, хотів жонці росказать. А вона, ше трошки жива, вілезла, пришла додому і до ранку вмерла».[1954]

— «Колісь тоже вєдьма ходіла до хлєва, до чоловєк стерог. Стерог. То шо— вона скінулас кóлесом. Понімаєш? Ну, то человєк узяв веровку, з своїм сином, да, знаєш, де бýксу у колесо ставлять, де óсь проходить, взялі да пронялі веровкою. Через буксу, в єї вдержали. То вона перекінуласа в женщину: єє перенялі… через задніцу, пробач, і через рот пронялі веровкою. То вона стала просітса — шо мовчіт, хлопчикі, я вам больш ничого робіт не будý. То вона знов скінулас колесом, оні веровку вінялі, да й усе. Она ушла. («І нічого більше не робила?» — В. Г.) Канєшно, вже нє. Бо всьо — вже ж вони знают. Вони роскажут, і єє люди вб’ють».[1955]

— «Дядя мой, Захар, десь год 36–37, купив корову. А колись ходили коновали, лечáли жеребцов, биков, ходили з віровками своїми. Приходить до мого дядька: «Добрий день, Захар». — «Добре здоров’я. Одкуда ви мене знаєте?» — «Ха-га! Я знаю! Шо, вже восьму коровку купів за два годи?» — «Да. Хто вам росказував? Мо’, Омелян мой, чи Іван (братó)?» — «Да нє, я так… Ти смілий?» — «Ну?» — «Ничого не боїся?» — «Нє». (А дядько мой здоровий був.) — «Як стемніє, іди принеси дерев’яну борону». Приніс. «Став в хлів, только зубами од стєни. Корова не полізе. Як добре стемніє, іди сідай під бороною і бери дручка чи яку железяку. І ти побачиш, хто бере в тебе молоко. Вона до тебе повернеца — вона обязательно до тебе задом — хватай єє за коси і до тєх пор бій, покуда не заговорить человєческим голосом. Вона буде й собакою, і котом, і вужом — не пускай. Попустиш — вона задушить тебе». Дядько за шворня з воза, іде під ту борону, сідає, сидит-сидит, сидит-сидит… Коли только корова раз — і встає: «Му, му!» А в його подворóтніца вирезана, шоб кури заходили на сідало… Коли лізе… Уже сядає на ослоньчику, корову доїть. Дядько трохи злякався був, а потім осмілів: «Шось да буде! Сидить до мене задом, доїть корову…» Дядько вхватив єє за коси, як начав єє біт. Вона вже йому й руки поцарапала, й ліцо поцарапала, а вон єє лупіт, а вон єє лупіт. Вона тоді: «Захарко, мой голубчік, пусти мене живу». — «То це ви, бабо Онисько?» — «Я». — «Е, це сором, по сусідах». Так її обмлинковав, ту відьму, шо вона двє неділі пожила, на третю помірала і дітям говорила: «Я на той світ іду од Захарових рук».[1956]

— «Відьми молоко забирають. І я могла зловити відьму, но я прогавиля. Ми купили корову, і та корова не дала неякого молока. А Колядá була. Ето на Колядý ходять відьми, перед Роздвом. І я вуйшла надвир, а вона, якась жінка нап’яласа радном і од хлева пушла туди… А я за єю: «А що ти хочеш?» Вона не озваласа, ничого… Якби ж то я сказала хазяїну, то вон би догнав її ж.