Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Ніяких інших сумнівів у Летиції, схоже, не виникло.

— Гаразд, любий, — мовила вона, підводячись. — Я тільки попрощаюся з минулим життям.

І рушила до капітана з монахом. Кроки її були легкими, зовсім не такими, як перед цим. Мене б не здивувало, якби моя вихованка раптом взяла й злетіла. Я навіть сам піднявся в повітря, щоб опинитися поруч, якщо таке трапиться. Знаєте, як кажуть у нас в Японії: «Де одне чудо, там і інше».

— Я залишаюся. З ним, — коротко оголосила Летиція.

Капітан буркнув:

— Який сюрприз. Хто б міг подумати.

Він не виглядав здивованим. Я й раніше помічав, що Жан-Франсуа Дезесссар зовсім не такий телепень, яким здається.

Та й отець Астольф не виказав особливого здивування.

— Ах, ось воно що… — Він перехрестив Летицію, потім перехрестився сам. — Господь ніколи не перестане вражати мене незвіданістю Свого промислу. Я знаю, Він не залишить вас. Але що можу зробити для вас я, дочко моя? Хочете, з'єднаю вас непорушними небесними узами? Це мені під силу.

— Тільки швидше, гаразд? Без зайвих церемоній, — попросив капітан. — Раз-два, оголошую чоловіком і дружиною, в радості й біді, поки смерть не роз'єднає — і готово. Я все ж не втрачаю надії наздогнати цю паскуду Логана. Чверть години, і ні хвилини більше.

— Спасибі, святий отче. — Дівчинка засміялася. — Не треба нас вінчати. Наш союз і так непорушний, ми нікуди одне від одного не подінемося. А ваші чверть години, пане Дезессаре, я краще витрачу на інше.

Вона побігла до ялика, де, серед інших речей, лежала шкіряна торбина метра Сальє.

Діставши звідти перо, папір і переносну чорнильницю, Летиція сіла писати листа. Місяць світив їй яскравіше за сотню канделябрів.

Я, звісно, підгледів. А як інакше?

Лист адресувався Беттіні Мьонхле.

Закінчивши прощання з минулим життям, Летиція згорнула аркуш і передала капелану. Цей у чужі листи носа пхати не стане.

Прощання було зібганим — надто вже капітан підганяв отця Астольфа.

Шлюпка вдарила веслами по воді, матроси знову завели свою баладу, але я вже знав її дурнувате завершення і не слухав.

Ніколи ще не відчував я такої повноти життя, як у цю хвилину, під рівним світлом нічного світила.

Щось зблиснуло на піску.

Це був фатальний діамант. Летиція його впустила. Я хотів криком звернути її увагу, а потім подумав: навіщо?

Кому потрібні в раю рожеві діаманти? Чим вони кращі за міріади прекрасних мушель, якими всіяні ці береги? Від мушель більше користі — ними, приміром, можна зачерпнути води.

Летиція і Грей сиділи на піску поруч, обійнявшись за плечі, і про щось тихенько говорили.

Я не підслуховував. Думки мої були сумними.

Мені даровано Дар Повного Життя. Це значить, що я переживу їх обох. Я залишуся з тобою, моя дівчинко, і з тобою, Руперте Грею, поки смерть нас не роз’єднає. Але спочатку ми всі довго-довго будемо щасливими. Так навіщо помирати раніше смерті? Тим паче, ніхто ж до ладу не знає, що вона таке і чи є вона взагалі.

КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ»

(продовження)

Нарада шукачів скарбів

— А росіяни не здаються, — тяжко зітхаючи, мовив Микола Олександрович, тиснучи руку міс Босхед і думаючи при цьому: «Старий віслюк молодого везе».

На терасу вилетів великий шляхетний японець і залопотів крилами над тіткою і племінником, немов благословляючи їхню безстрашність чи, навпаки, закликаючи взятися за розум.

Однак стародавня мудрість каже: коли рішення прийнято, сумніви перетворюються з блага на зло.

— Джентльмени, прошу перейти сюди, — покликав Ніколас інших. — Тут нас ніхто не підслухає.

І почалася виробнича нарада, яку, з огляду на небезпечну. знахідку, варто було б назвати військовою радою.

Сінтія виглядала пригніченою, Міньйон неспокійно озирався, навіть сангвінік Делоні наче сплакнув. Якось так склалося, що роль голови довелося взяти на себе Нікові.

Наскільки ж розніжені жителі благословенного Заходу, подумав він. Як упевнено вони почуваються у визначеній системі координат, де панує розважливий Порядок, і як миттєво викликає в них паніку навіть легкий подмух неконтрольованого Хаосу. Колись і баронет Фандорін був таким самим. Але поживи-но в матінці-Росії років тринадцять-чотирнадцять. Шкура задубне, нерви зміцніють. До всякого звикнеш.

Найдивнішим було те, що викриття ворожої присутності і (саме так, власне, слід було визначити те, що сталося) злякало магістра лише в першу хвилину. Тепер же, опанувавши себе, він відчував потужний приплив енергії, а всередині муркотіло, потягувалося і злегка шкрябало кігтиками і пробуджене кошеня азартного передчуття. «Отже, непередбачуваність і небезпека мені до душі? — здивувався Микола Олександрович. — Невже саме цього мені бракувало останні три роки — від часу божевільної гонитви за зниклим рукописом Федора Михайловича?» Є специфічна категорія людей, яких називають «адреналіновими наркоманами». Ці диваки киснуть без гострих відчуттів і, щоб відчути повноту життя, мають стрибати з парашутом, дертися на Еверести або спускатися гірськими ріками на плотах. Себе Фандорін ніколи не зараховував до подібних психопатів. Може, даремно?

Тітка сиділа у своєму візку. Делоні опустився в шезлонг, Міньйон у плетене крісло. Інших сидячих місць на терасі не було. Замість того, щоб принести стілець з каюти, Ніка вчинив хвацько: сів на бильця. Думка про те, що за спиною порожнеча і, якщо корабель хитнеться на великій хвилі, донизу летіти метрів тридцять, тільки підсилювала святковий лоскіт у грудях.

— Ми знаємо, що наш намір когось сильно цікавить. Будьмо напоготові, от і все. — Нікові самому сподобалося, як він це сказав — просто і мужньо. — Ми діємо легально, законів не порушуємо. Нехай нервується той, хто за нами стежить.

Йому здалося, що ця заувага не надто підбадьорила слухачів, але вирішив далі в тему не заглиблюватися.

— Не дозволимо цій обставині збити нас із головного: пошуків скарбу. Нехай кожен із партнерів зберігає свою таємницю, це ваше і наше право. Однак додаткова ясність все ж необхідна. Дам приклад відкритості. — Він скоса глянув на Сінтію, вона напружено слухала. Делоні з Міньйоном — ті й взагалі подалися вперед. — У нас із міс Борсхед є два документи, написаних чоловіком на ім'я Епін особі, що віддалено пов’язана з родом Фандоріних. В одному з листів подається інструкція, як дістатися до сховку. Але інструкція ця, по-перше, зашифрована, а по-друге, неповна, бо перша сторінка листа не збереглася.

Компаньйони схвилювалися.

— Як це «неповна»?! — скрикнув джерєієць. — Як це