Читати книгу - "Ловець снів"

Більше з цікавості (яку Сірий теж запозичив з арсеналу почуттів Джонсі), ніж із якоюсь певною метою, він відкрив коробку. Усередині лежав яскраво-жовтий пластиковий контейнер. На ньому гралися безглузді фігури, у яких файли Джонсі впізнали «мультики» і «Скубі-Ду». На бічній стінці була наклейка: «Я належу Дуґласу Кейвеллу, Деррі, Мейн, Мейпл-лейн, будинок 19. Якщо хлопчик, якому я належу, загубиться, зателефонуйте…» Далі йшов набір цифр, занадто нерозбірливих і вицвілих, щоб розібрати, мабуть, якийсь код, що Джонсі вже забув його. Сірий відкинув убік контейнер, призначений, імовірно, для перенесення їжі. Скоріше за все, нічого важливого… Хоча в такому разі навіщо Джонсі ризикував своїм існуванням заради того, щоб сховати інші коробки з позначкою «Даддітс» (і деякі з позначкою «Деррі») в безпечне місце?

ДАДДІТС = ДРУГ ДИТИНСТВА . Сірий виявив це під час першої зустрічі з Джонсі в «лікарні»… І якби він тоді знав, скільки неспокою йому заподіє Джонсі, він би тоді ж, відразу стер його свідомість. Ні слово «дитинство», ні слово «друг» не мали для Сірого ніякого емоційного навантаження, але він розумів їх значення. Не знав він того, який стосунок міг мати друг дитинства Джонсі до того, що відбувається сьогодні.

Одне пояснення йому все-таки спало на думку: його господар збожеволів. Утративши власне тіло, він з’їхав з глузду і просто взяв коробки, які стояли найближче до дверей його незрозумілої фортеці, у божевіллі приписавши їм значущість, якої ті насправді не мали.

— Джонсі, — промовив Сірий голосовими зв’язками Джонсі. Ці істоти — генії механіки (ще б пак, інакше в такому холодному світі просто не вижити), але розумовий процес у них дуже дивний і недосконалий: іржаві думки в їдких калюжах емоцій. Їхні телепатичні здібності мізерні. Короткочасна телепатія, здатності до якої вони тепер набули завдяки байрусу і кіму (останній вони називають «вогні»), їх дивує і лякає. Сірому насилу вірилося, що вони ще не знищили весь свій вид. Істоти, не здатні мислити по-справжньому, просто божевільні, поза всяким сумнівом.

Тим часом істота в дивовижній неприступній кімнаті не відповідала.

— Джонсі.

Нічого. Але Джонсі слухав, у цьому Сірий не сумнівався.

— Немає ніякої потреби так страждати, Джонсі. Сприймай нас тими, хто ми є… Не загарбники, а рятівники. Приятелі.

Сірий обвів поглядом коробки. Для створіння, яке навіть не вміло мислити до пуття, Джонсі мав просто величезне сховище. Питання на майбутнє: навіщо істоти, які так слабко думають, наділені такою багатою пам’яттю? Чи пов’язане це якось із їхньою роздутою емоційною природою? А емоції викликали побоювання. Емоції Джонсі викликали дуже великі побоювання. Вони завжди є. Завжди напоготові. Їх завжди так багато.

«Війна… голод… етнічні чистки… вбивство заради миру… знищення язичників іменем Христа… забиті на смерть гомосексуалісти… бактерії в пробірці, пробірки в ракетах, націлених на всі міста світу… Та годі, Джонсі, що таке маленький байрус, між нами кажучи, порівняно з сибірською виразкою? Святі банани, та ти все одно через п’ятдесят років помреш. Байрус — це добре! Розслабся й отримуй задоволення».

— Ти змусив того хлопця встромити собі в око ручку.

Сказано сердито, але це краще, ніж нічого. Вітер завивав, пікап заносило з боку в бік, а Сірий їхав у ньому, використовуючи навички Джонсі. Видимість упала майже до нуля, він зменшив швидкість майже до двадцяти миль на годину і думав, що, вичистивши гніздечко Курца, непогано було б на певний час зовсім зупинитися. Поки що можна було поговорити зі своїм господарем. Сірий сумнівався, що зуміє виманити його з кімнати, але за розмовою хоча б швидше мине час.

— Мені довелося це зробити, приятелю. Мені потрібна машина. Я останній.

- І ніколи не програєш.

— Так, — погодився Сірий.

— Але ти ніколи не потрапляв у таку халепу, правда ж? Тобі ніколи не зустрічався той, до кого ти не можеш дістатися.

Джонсі сміється з нього? Сірий відчув перший напад гніву. А потім Джонсі мовив те, про що сам Сірий уже думав:

— Напевне, тобі варто було вбити мене в лікарні. Чи то був лише сон?

Сірий, не зовсім розуміючи, що таке «сон», не відповів. Його все більше дратував цей бунтівник, який забарикадувався в тому, що до цього часу вже мало стати його, Сірого, розумом. Узяти хоча б те, що йому не подобалося називати себе Сірим, — це не відповідало його концепції усвідомлення себе і не вкладалось у видовий розум, частиною якого він був; йому навіть не подобалося називати себе «він», бо він був водночас двостатевим і не мав статі. Проте зараз він скутий цими поняттями, і в нього не вийде звільниться від них доти, доки не буде поглинено глибинну сутність Джонсі. Жахлива думка прийшла до Сірого: що, як його концепції і поняття не мають сенсу?

Така ситуація йому страшенно не подобалась.

— Хто такий Даддітс, Джонсі?

Немає відповіді.

— Хто такий Річі? Чому він був лайном? Навіщо потрібно було його вбивати?

— Ми не вбивали!

В уявному голосі почулося легке тремтіння. Ага, це вже щось. І щось цікаве: Сірий адресував останнє запитання особисто Джонсі, але той відповів у множині: «ми».

— Вбивали. Або ти гадаєш, що це ви його вбили.

— Брехня.

— Нерозумно так говорити. Твої спогади про це прямо переді мною, в одній з коробок. Там сніг і туфля. Коричнева, замшева. Виходь, сам побачиш.

Одну хвилюючу мить йому здавалося, що Джонсі зараз так і вчинить. Якщо він це зробить, Сірий одразу ж відправить його назад до лікарні. Джонсі зможе побачити свою смерть по телевізору. Щасливий кінець фільму, який вони дивилися разом. А потім — усе, ніякого Сірого більше не буде. Буде тільки те, що Джонсі називав хмарою.

Сірий уп’явся нетерплячим поглядом у ручку дверей, сподіваючись, що вона ворухнеться. Вона не ворухнулася.

— Виходь.

Нічого.

— Ти вбив Річі, боягузе! Ти і твої дружки. Ти… ти заснив його до смерті. — І хоч Сірий уявлення не мав, що таке сни, він знав, що це правда. Або що Джонсі вірив, що це правда.

Нічого.

— Виходь! Виходь і… — Він пошукав у спогадах Джонсі. Багато з них зберігались у коробках із написом «Кіно» — схоже, Джонсі найбільше у світі любив кіно, — і Сірий вихопив з однієї з них слова, які здалися йому особливо сильними: — І бийся, як чоловік!

Нічого.

«Ах ти сволота, — подумав Сірий, учергове грузнучи в болоті емоцій свого господаря. — Сучий син. Упертий паскудник. Поцілуй мене в корму, упертий ти паскуднику».

У ті дні, коли Джонсі ще був