Читати книгу - "Соловей"

Вона не знала, чи ця таємниця зрештою розлучить їх.

— Я могла б розповісти тобі все, — сказала вона тихо. Сльози сорому, утрати та кохання заливали її обличчя. — Я могла б розповісти про німецьких офіцерів, які жили тут, про те, яким важким було життя, про те, як ми ледве виживали, про те, як Сара померла в мене на очах, як мужньо поводилася Рейчел, коли вони запхали її у вагон для худоби, і як я пообіцяла врятувати Арі. Я могла б розповісти, як загинув мій батько, а Ізабель заарештували та депортували… але, думаю, ти все це знаєш. — пробач мені, Господи. — То може, й на варто про це говорити. Може… — вона побачила червоний рубець на його лівому біцепсі. — Можливо, краще забути минуле та рухатися далі.

Він поцілував її.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона заплющила очі, чекаючи, що від його дотику її тіло оживе, але, коли вони злилися, як робили це безліч разів, вона нічого не відчула.

— Я теж тебе кохаю, Антуане, — вона щосили намагалася не плакати.

Холодний вечір листопада. Антуан повернувся майже два місяці тому.

Від Ізабель не було жодної звістки.

В’янн не могла заснути. Вона лежала в ліжку поруч із чоловіком, слухаючи, як він тихо хропе. Раніше вона ніколи від цього не прокидалася, а тепер почала.

Ні.

Це неправда.

Вона повернулась на бік і глянула на нього. У місячному сяйві він здавався незнайомцем: худий і сивий у тридцять п’ять років. Вона встала і вкрила його важкою пуховою ковдрою своєї бабусі.

В’янн одягнула халат. Унизу вона почала безпричинно блукати кімнатами. Ніби шукала своє колишнє життя чи кохання до чоловіка, якого втратила.

Усе було не так, як раніше. Вони стали чужими. Вона знала, що він теж це відчуває. Війна прірвою залягла між ними.

Діставши зі скрині у вітальні покривало, жінка загорнулась у нього і вийшла надвір.

Повний місяць висів над понівеченими полями. Вона стала під деревом. Відмерла чорна гілка без листя була наче арка в неї над головою. На ній досі висіли клаптики тканини.

Прив’язуючи свої спогади до цієї гілки, В'янн наївно вважала, що потрібно лише вижити. Двері позаду неї тихо відчинились. Як і завжди, вона відчувала присутність свого чоловіка.

— В’янн, — мовив він, обіймаючи її. Вона хотіла пригорнутися до нього, але не могла. Вона дивилася на першу стрічку, яку прив’язала до дерева. Антуанову. Її колір змінився, як і вони.

Жінка більше не могла чекати. Живіт збільшувався.

Вона розвернулась і глянула на нього.

— Антуане.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона глибоко вдихнула і сказала:

— У мене буде дитина.

Він завмер.

— Що?.. Коли?

Вона згадала інші рази, коли була вагітною. Згадала, як вони були разом у горі та радості.

— Думаю, термін близько двох місяців. Мабуть, це сталося… того дня, коли ти повернувся додому.

Вона бачила кожен вияв емоцій у його очах. Здивування, хвилювання і нарешті щастя.

— Я знаю, чому ти так боїшся. Але не хвилюйся, Ві, ми її не втратимо, — сказав він. — Не тепер, коли ми стільки всього пережили. Це диво.

Її очі наповнилися сльозами. Вона спробувала всміхнутися, але провина душила її.

— Ти так багато пережила.

— Як і всі ми.

— Тому ми і віримо в дива.

Невже таким чином він давав зрозуміти, що знає правду? А що він скаже, коли дитина народиться раніше?

— Щ-що ти маєш на увазі?

У його очах теж стояли сльози.

— Забудь про минуле, Ві. Найголовніше те, що ми завжди кохатимемо один одного. Саме в цьому ми заприсяглися, коли нам було чотирнадцять. Біля ставка, коли я вперше поцілував тебе, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — їй так пощастило зустріти цього чоловіка. Не дивно, що вона закохалась у нього. Вони знайдуть шлях назад до серця одне одного.

— Ця дитина стане нашим новим початком.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона. — Я хочу про все забути.

— Ми не мусимо забувати, В’янн, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її. — Ми маємо згадати.

Розділ 36

Лютий 1945 року. Сніг присипав купу голих тіл біля нещодавно збудованого в таборі крематорію. Смердючий чорний дим струменів із димарів.

Під час ранкової переклички Ізабель стояла на своєму місці й тремтіла. Від холоду легені боліли, вії злипалися, а пальці рук та ніг палали в агонії.

Перекличка мала б уже закінчитися, але свистка ще не було.

Сніг усе летів. Деякі жінки в шерензі почали кашляти. Одна з них упала обличчям у брудний сніг і не вставала. Пронизливий вітер гуляв табором.

Нарешті з’явився офіцер СС на коні та почав їх роздивлятися. Він бачив усе: підстрижене волосся, укуси бліх, сині від морозу пальці та ярлики, якими позначали євреїв, гомосексуалістів і політичних в’язнів. Десь далеко падали й вибухали бомби.

Коли офіцер указував на якусь жінку, її одразу витягали з шеренги.

Він тицьнув пальцем на Ізабель, і її так сильно смикнули, що вона ледве втрималася на ногах.

Солдати оточили обраних жінок і змусили їх вишикуватися в два ряди. Свисток. «Бігом! Раз! Два! Три!»

Ізабель рушила вперед. Ноги боліли від холоду, а легені розривалися. Мішлін крокувала поруч.

Вони відійшли на пару кілометрів від воріт, коли повз них пронеслася вантажівка з повним кузовом голих трупів.

Мішлін спіткнулася. Ізабель простягнула руку, щоб утримати подругу.

Вони рухалися далі.

Нарешті вони прийшли до засніженого поля, укритого туманом.

Німці знову розділили жінок. Ізабель відтягли від Мішлін і кинули до інших політичних в’язнів.

Нацисти збили їх докупи, кричали і кудись показували, поки Ізабель не зрозуміла, що саме.

Жінка поруч із нею заверещала, коли побачила, для чого їх сюди привели.

— Припини, — сказала Ізабель, коли кийок так сильно вдарив жінку, що та впала.

Ізабель не рухалась, поки нацисти закидали їй на плечі шкіряні ремені й закріпляли їх на талії. Її запрягли поруч з одинадцятьма іншими молодими жінками. Позаду до їхньої упряжі було прилаштоване кам’яне колесо завбільшки з автомобіль.

Ізабель спробувала зробити крок, але не змогла.

По спині пройшовся батіг, розсікаючи її плоть. Вона стисла ремені та спробувала знову. Вони були виснаженими. Ноги примерзали до землі, але вони мусили рухатися, щоб не отримати батога. Ізабель нахилилася вперед і потягла, аби зрушити колесо з місця. Ремені врізалися в груди. Одна з жінок впала, інші тягли далі. Конструкція заскрипіла й колесо покотилось.

Вони тягли, тягли і тягли, прокладаючи дорогу в снігу. Решта жінок з лопатами та візками розчищали шлях.

Тим часом вартові стояли біля вогнищ, перемовлялися між собою