Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Дзвінок. Перерва закінчилася. Дамгольт неохоче стає з кимось у пару перед дверима класу.

Я бреду через село в степ; Вовк біжить попереду. Раптом із якогось двору кулею вилітає собака й кидається на Вовка. Вовк не помітив його наближення, тому собаці вдається звалити його. Наступної миті по землі качається з глухим гарчанням клубок із пилу та зчеплених собачих тіл.

З двору з кийком у руках вибігає селянин і ще здалеку кричить:

— Заради Бога, вчителю, гукніть вашого собаку! Плутон роздере його на шматки!

Я відмахувався.

— Плутоне, Плутоне, ах ти стерво, ах ти проклятий, іди сюди! — схвильовано кричить селянин; захекавшись, підбігає він до собак і намагається розчепити їх. Але запилюжений вихор із відчайдушним гавкотом відкочується метрів на сто далі та знову сплітається в клубок.

— Пропав ваш пес, — стогне селянин і опускає руку з кийком. — Але я кажу вам наперед: платити за нього я не буду. Ви могли покликати його.

— Хто пропав? — перепитую я.

— Ваш пес, — слабким голосом повторює селянин. — Цей триклятий дог загриз уже більше десятка собак.

— Ну, що стосується Вовка, то ми ще подивимося, — кажу я. — Це не просто вівчарка, шановний; це фронтовий пес, старий солдат, зрозуміло?

Стовп пилу розсіюється. Собаки викотилися на галявину. Я бачу, як Плутон намагається насісти на Вовка та вкусити його за спину. Якщо це йому вдасться, то собака мій справді пропав, — дог розчавить йому хребці. Але вівчарка, вертка як вуж, на відстані сантиметра вислизає від свого супротивника і, перекинувшись, знову накидається на дога. Той гарчить і гавкає. Вовк нападає беззвучно.

— Ах, чорт! — бурчить селянин.

Дог обтрушується, підскакує, хапає повітря, люто повертається, знову підскакує — і знову лише клацає зубами в повітрі, здається, ніби дог там один, настільки непомітною є вівчарка. Вона стрибає, як кіт, майже на рівні землі (навичка зв’язкового собаки), прослизає у дога між ніг, кусає його знизу, кружляє навколо нього, женеться за ним, несподівано хапає його зубами за живіт і міцно, не випускаючи, тримає.

З шаленим виттям дог припадає до землі, намагаючись так само схопити Вовка. Але, скориставшись цим, вівчарка вже відпустила свого супротивника і, промайнувши, як тінь, ривком ухопила дога за горло. І лише тепер, коли Вовк міцно тримає дога, який відчайдушно б’ється і качається по землі, я вперше за час цієї сутички чую глухе, злісне гарчання свого собаки.

— Заради Бога, учителю, — кричить селянин, — покличте свого пса! Він роздере Плутона на шматки!

— Я можу кликати його скільки завгодно, він тепер все одно не прийде, — кажу я. — І правильно зробить. Нехай спочатку впорається з цим паршивим Плутоном.

Дог скиглить і скавулить. Селянин піднімає ломаку, щоб відігнати Вовка. Я вириваю її в нього з рук, хапаю його за груди та кричу:

— Не смійте! Ваш пес перший почав!

Я готовий побити його.

На щастя, мені видно, як Вовк раптово залишає дога та мчить до нас: йому здалося, що на мене нападають. Мені вдається перехопити його, інакше селянин залишився б щонайменше без куртки.

За цей час Плутон непомітно зник. Я поплескую Вовка по шиї, заспокоюючи його.

— Та це просто диявол! — бурчить переляканий селянин.

— Так і є, — з гордістю кажу я, — це старий солдат. Такого зачіпати не можна.

Ми йдемо далі. За селом розкинулися спочатку луки, а потім починається степ, укритий ялівцем та курганами. На узліссі березового гаю пасеться стадо овець. У променях призахідного сонця їхні пухнасті спини відливають матовим золотом.

Раптом Вовк рвучко зривається з місця і стрибками мчить до стада. Побоюючись, що він ще розлючений після сутички з догом, біжу за ним, щоб запобігти кривавій бійці.

— Бережись! Стеж за собакою! — кричу я пастухові.

Пастух сміється:

— Та це вівчарка, вона не чіпатиме овець.

— Ні, ні, ви не знаєте, — хвилююся я, — він таких речей не розуміє. Це фронтовий собака!

— Припиніть, — говорить пастух, — вівчарка — це вівчарка, фронтова чи не фронтова — не має значення. Вона нічого їм не зробить. Ось дивіться, ну, подивіться ж! Молодець, пес, чудово! Лови їх, лови!

Я не вірю очам своїм. Вовк, мій Вовк, який у своєму житті не бачив жодної вівці, зганяє докупи стадо, ніби ніколи нічим іншим не займався. Великими стрибками він із гавкотом мчить за двома ягнятами, які відбилися від стада, і заганяє їх назад. Щоразу, коли якась овечка відбігає вбік або зупиняється, він перепиняє їй дорогу та щипає за ноги, тож вона хоч-не-хоч біжить до стада.

— Чудовий пес! — захоплюється пастух. — Бачите, він тільки пощипує їх. Ох, молодець!

Собаку не впізнати. Очі виблискують, розірване вухо теліпається. Він пильно оббігає стадо, і я бачу, як він незвичайно збуджений.

— Куплю вашого собаку не торгуючись, — говорить пастух. — Він упорається зі стадом не гірше за мене. Ви тільки подивіться, як він жене овець до села! Його й учити не треба.

Я не знаю, що зі мною відбувається.

— Вовк, — кличу, — Вовк! — і відчуваю, що зараз заплачу, дивлячись на нього. Адже ось він теж виріс під кулями, а тепер, хоча ніхто ніколи не вчив його, він одразу знаходить своє покликання.

— Сто марок готівкою і на додачу вівцю заколю, — пропонує пастух.

Я мотаю головою:

— Ні за які мільйони. Зрозумів?

Пастух здивовано знизує плечима.

Жорсткі вінички вересу лоскочуть обличчя. Я згинаю їх і кладу голову на руки. Собака спокійно дихає, лігши поруч. Спокій і тиша. І тільки здалеку долинає слабке брязкання дзвіночків: десь пасуться стада.

Вечірнім небом повільно пливуть хмари. Сонце заходить. Темна зелень ялівцю стає густо-брунатною, і я відчуваю, як у далеких лісах тихенько піднімається нічний вітер. Через годину він зашумить і тут, у березовому гайку. Солдатам природа так само близька, як селянам і жителям лісів, — солдати живуть просто неба, вони знають усе про вітри й густий цинамоновий аромат схованих у густому диму вечорів, їм знайомі тіні, які біжать над землею, коли хмари викрадають світло, їм відомі шляхи місяця.

Одного разу, у Фландрії, після шаленої артилерійської атаки, одному пораненому довелося довго чекати, поки прийшла допомога. Ми витратили на нього всі свої перев’язувальні пакети,