Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Цезарю, отже, таки пощастило вернутися знов до поеми…

— Життя мені, Авґусте, ти, далебі, не полегшуєш; ти, далебі…

Життя?! Та чи не краще, якщо вже казати по правді, назвати це смертю? Десь розверзлося сіре провалля й завмерло; ні мосту, ні кладки; потаємно збігав собі час, а здавалось-бо щойно, що він не потече вже ніколи…

— Що ти хотів сказати, мій любий Верґілію?

І почувся у відповідь голос раба: «Часу немає вже, і годі вести балачки про мистецтво; мистецтво тепер ні на що не спроможне, несила йому подолати вже смерть. Несила йому позмагатись зі мною». І відразу додав голос Плотії: «Мінливому плинові часу не страшні переміни ніякі, та зупиниться час у незмінності, коли ти перемінишся в мене… Стримай мене, і ти стримаєш час».

Німо вона це промовила, і прохолодою із прохолоди часів, незримо із чогось незримого простяглася рука її і легко, немовби пушинка, лягла в його руку.

Цезар дивився на їхні долоні, дивився на перстень з печаткою — ні, він дивився на ніжні-преніжні невидимі пальчики Плотії, і з уст його все ще не сходила усмішка.

— Невже час, мною створений у мирі моєму, вартий менше, ніж час Перикла? Це — мій мир, це — наш час, мирний наш час.

— Ох, Авґусте, далебі, сперечатись з тобою нелегко, а надто якщо пригадати, що на доказ своїх міркувань ти можеш навести палаци, якими так щедро прикрасив Рим і які, безперечно, не гірші, ніж у Перикла — Акрополь.

— Місто із цегли обернулось на місто із мармуру.

— Це правда, мій Авґусте, зодчество в нас розквітає, і то досить пишно, може, аж надто вже пишно, принаймні у нім відчувається сила, бо все воно — в просторі, як і держава, твоїми руками збудована, цей символ порядку й сама, власне, порядок.

— Отож, коли йдеться про зодчество, ти ладний на поступку.

— Ох, Авґусте, непорушний порядок у зміні часів, і простір земний непорушний, всюди у світі, де ще пощастило створити порядок — справдешній порядок людського буття — нездоланне й бажання позводити в просторі видимі символи цього порядку… Стоїть його символом Акрополь, піраміди стоять і храми в Єрусалимі… Усі вони — свідчення того, як прагне людина здолати цей час порядком у просторі…

— Що ж, гаразд… Але я, з твого дозволу, скажу, що це — поступка, я ж бо від тебе домігся її все ж таки вперше, і для мене вона і важлива, і втішна; стосується поступка великою мірою самого Вітрувія, адже він у будь-який час міг би зажадати від мене позносити все, що назводив… Та годі вже жартів, не хочу я протиставляти будівельне мистецтво поезії, а Вітрувія — Верґілію, хоч Вітрувій, якщо мене пам’ять не зраджує, присвятив мені книжку про архітектуру, тоді як Верґілій виношує намір забрати у мене свою «Енеїду»; однак, якщо знову ж таки говорити без жартів, я просив би тебе врахувати, що поступка щодо зодчества, на яку ти пішов так нехотя, стосується й решти мистецтв. Мистецтво, якщо брати його загалом, — воно цілісне і непорушне, й коли вже ти визнав за зодчеством право на існування, то це неминуче спричиняє й визнання такого самого права і за поезією, тож я тепер можу — либонь, не посилаючись знов на Перикла, одначе цілком у твоєму дусі — на потвердження думки своєї додати ще, що будь-який розквіт держави завжди сприяв, безперечно, щонайширшого розвитку всіх мистецтв, а отже, й поезії.

— Мистецтво — це, безсумнівно, велика, висока цілісність, Авґусте..

— Аж надто швидка твоя згода, Верґілію, викликає у мене підозру; бо що швидше даєш ти згоду, то швидше від неї зазвичай і відмовляєшся.

— Навпаки, свою згоду я ще й розширю… Незалежно від того, в який спосіб виражає себе мистецтво, в усіх своїх відгалуженнях — авжеж, навіть у музиці й зодчестві, — повсюди воно слугує пізнанню і виражає пізнання. Цілісність пізнання і цілісність мистецтва — сестри, і обом дав життя Аполлон.

— Про яке ти пізнання говориш? Про пізнання життя чи про пізнання смерти?

— Про те і про те; одне зумовлює друге, так ніби образ у них той самий.

— Отже, все ж таки знову пізнання смерти?! Зізнайся, від поступки ти таки хочеш відмовитись?

— Принаймні обов’язок пізнавати жодне з мистецтв не диктує так чітко, вимогливо і переконливо, як це робить поезія, тому що поезія — це мова, а мова — це пізнання.

— І який же ти робиш висновок?

— Ти щойно зробив мені честь, процитувавши слова Анхіса…

— Я тебе поважаю, Верґілію, хоч саме цієї хвилини — трохи меншою мірою, аніж зазвичай, бо ти знов ухиляєшся від прямої розмови; коли я цитував твої вірші, то тільки хотів нагадати тобі, що сам ти й казав, немовби копатись у невеличких огріхах форми, шліфувати її, робити її досконалою і бездоганною — то просто забава і справа негідна, не гідна такого поважного, такого високодостойного мистецтва, як римське…

— А проте нам забава ця люба — без кінця шліфувати, удосконалювати…

Ох, якби ж можна було все почати спочатку, яка ж це велика спокуса! Он стоїть скринька, а в ній манускрипт, усі згортки охайно пописані, хоч зараз переглядай їх, рядок за рядком, поліпшуй граматику, метрику, зміст і мелодику… О, як це спокусливо, як нездоланно, нестерпно спокусливо! Але раб, що опинився тепер зовсім поруч, біля самого ложа, — раб тихенько промовив: «Навіть не думай, бо щойно почнеш, як відчуєш огиду». І руки Плотії мовби звіяло вітром.

А Цезар, в рахманному, мерхлому світлі затемнення сонця стоячи, — Цезар озвався:

— Слова це твого Анхіса, й тепер, хоч би скільки розводився ти про оцю свою «любу забаву» з мистецтвом, тобі вже ніщо не поможе: тої власної думки ти вже ні зітреш, ні зміниш.

— Слова Анхіса…

Анхіс був у примарному царстві тіней, а слова ті зостались; мерхле було не лише оце світло — й сам час був примарно-мерхлий.

— Так, слова Анхіса, твої власні слова, Верґілію.

— Гаразд, коли вже прийшли вони з царства тіней, то тепер я пригадую, що ними намагався сказати щось більше…

— Он як…

— Ти витлумачуєш їх іще недостатньо глибоко, Авґусте.

— Якщо я витлумачую їх недостатньо глибоко, то виправ мене, Верґілію. Шкода, що я такий неглибокий.

Цезар відпустив канделябра, за якого тримався, вперся руками у спинку крісла, й на переніссі у нього знов залягла різка складка обурення, а нога заходилася нетерпляче і