Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Вони вам не зарадять.

— Говоріть. Що ви хотіли мені сказати?

Тассоне закліпав очима, руки в нього затремтіли, виказуючи граничне нервове напруження, і водночас він насилу долав біль.

— «Як знов єврей Сіон посяде…» — прошепотів він.

— Що-що?

— «Як знов єврей Сіон посяде… І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде!»

Серце Торнове впало. Ну звісно ж, божевільний! Проказує якісь вірші, обличчя застигле, мов у сновиди, голос починає зриватися на крик…

— «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній!»

Торн сторожко дивився на священика, а той нестямно, натужно видушував із себе рядок за рядком.

— Усе це провіщено в Святому Одкровенні! — вигукнув він насамкінець.

— Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати проповіді, — сухо мовив Торн.

— Тільки через того, хто цілковито йому підвладний, сатана зможе вступити в свій останній і найстрашніший двобій. Про це говориться в пророка Даниїла…

— Ви казали, що моїй дружині загрожує якась небезпека.

— Поїдьте до міста Мегіддо, — неначе через силу промовив священик. — Там, у руїнах давнього Ізреєля, ви знайдете старого Бугенгагена. Тільки він може повідати, як має вмерти син сатани.

— Послухайте…

— Той, кого не порятує Агнець, стане жертвою Звіра!..

— Та годі ж бо!

Тассоне замовк, обм’якнув і тремтливою рукою втер піт, що рясно зросив йому чоло.

— Я прийшов сюди тільки тому, що ви сказали, ніби моя дружина в небезпеці, — тихо мовив Торн.

— Мені було видіння, містере Торн.

— Ви сказали, що моя дружина…

— Вона вагітна!

Торн збентежено замовк і відступив назад.

— Ви помиляєтесь.

— Ні. Вона справді вагітна.

— Це не так.

— Він не дасть цій дитині народитися. Він уб’є її ще в материній утробі. — Тассоне застогнав від нестерпного болю.

— Про кого ви говорите? — запитав Торн, важко дихаючи.

— Про вашого сина, містере Торн! Він — син сатани! Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому, тоді, містере Торн, він уб’є і вас!

— Замовкніть!

— А коли заволодіє вашим багатством і владою, він створить своє чорне царство тут, на землі, й діставатиме накази від самого сатани!

— Ви божевільний, — хрипко мовив Торн.

— Він мусить умерти, містере Торн!.. — Священик задихнувся, і з очей його потекли сльози.

Торн дивився на нього, не в змозі й поворухнутись.

— Благаю вас, містере Торн… — плачучи, промовив священик.

— Ви просили п’ять хвилин…

— Поїдьте до Мегіддо, — не вгавав священик. — Знайдіть Бугенгаге— на, поки ще не пізно!

Торн похитав головою і, силкуючись стримати дрож, застережливо покивав пальцем.

— Я вас вислухав, — сказав він з ноткою погрози в голосі. — А тепер послухайте мене. Якщо я ще коли-небудь вас побачу, ви будете заарештовані. — І, круто повернувшись, пішов геть.

Тассоне, давлячись слізьми, гукнув йому навздогін:

— Побачимося в пеклі, містере Торн! Разом відбуватимемо покару!..

Ще кілька секунд — і Торн зник з очей. Тассоне залишився сам. Він сидів, обхопивши голову руками, і намагався погамувати сльози. Та вони все текли й текли. Це був кінець, він остаточно програв!

Повільно підвівшись, священик роззирнувся круг себе. Парк був безлюдний. Навколо стояла лиховісна тиша. Йому здалося, ніби він раптом опинився в цілковитій порожнечі. Усе неначе вмерло. Та ось Тассоне почув якийсь звук. Він линув звідкись із глибин, мовби зароджуючись у його власному мозку, і поступово набирав сили, аж поки заповнив усе довкола. То був звук «О-ом-м-м!», і, коли він посилився до болю у вухах, Тассоне вхопився руками за хрест із розп’яттям і нажахано повів очима по парку. Небо потемніло від густих хмар, знявся вітер, і крони дерев грізно загойдалися.

Стискаючи обома руками хрест, Тассоне вийшов з парку й пошукав очима безпечної місцини на вулиці. Аж раптом вітер дмухнув так, що папірці й інше вуличне сміття завихорилося навколо священикових ніг і він мало не задихнувся від навального пориву, що вдарив йому в обличчя. На другому боці вулиці Тассоне вгледів церкву й рушив був туди, одначе буревій мало не валив його з ніг, і він майже не посувався вперед. А гучне «О-ом-м-м!» усе гуло в нього у вухах, змішуючись із стугоном скаженого вітру. Священик аж стогнав від натуги, на превелику силу беручись далі. Хмари куряви сліпили йому очі, і він марно напружував зір, намагаючись розгледіти дорогу. Тож і не побачив, як просто перед ним різко загальмував ваговоз, навіть не почув скреготу величезних шин за кілька дюймів од себе. Ваговоз занесло в бік автостоянки, і він ураз став, наче вкопаний. Забряжчало потрощене скло.

Зненацька вітер ущух. Люди з криком бігли повз Тассоне до побитого ваговоза. Тіло шофера безживно навалилося на кермо, вітрова шиба була забризкана кров’ю. У небі загримотів грім. Тассоне стояв посеред вулиці й плакав від страху та безпорадності. Над самим шпилем церкви спалахнула блискавка, і малий священик побіг назад до парку. Линув дощ. Охоплений розпачем Тассоне біг чимдуж, а блискавиці вганялися в землю обабіч нього, і величезне дерево, повз яке він пробігав, раптом спалахнуло, наче смолоскип. Уже голосно ридаючи від жаху, він послизнувся й упав у грязюку, а коли спинався на ноги, вогненна стріла сяйнула просто поруч нього й обернула найближчу лаву на купу охоплених полум’ям трісок. Тассоне кинувся вбік, продерся крізь чагарник і знову вибіг на вулицю. І знову спалахнула блискавка, цього разу вдаривши у поштову скриньку зовсім близько поперед нього. Скринька злетіла догори, потім грюкнула об асфальт і покотилася, торохкочучи, мов порожня консервна бляшанка.

Хлипаючи, заточуючись, малий священик посувався вперед і не спускав очей з грозового неба. Дощ уперіщив ще дужче, шмагаючи йому обличчя, і місто попереду розпливлося за суцільною стіною води. По всьому Лондоні люди розбігалися хто куди, шукаючи якогось захистку, квапливо зачиняли вікна; за кілька кварталів попереду шкільна вчителька ніяк не могла дати собі ради із старомодною жердиною, намагаючись зрушити з місця неслухняну горішню фрамугу, і її малі учні з цікавістю спостерігали за тим змаганням. Учителька сном-духом не відала про такого священика Тассоне, і гадки не мала, що того дня доля пов’яже її з ним. А тим часом Тассоне повільно, але невідворотно наближався туди. Задихаючись і послизаючись на мокрому бруці, звертаючи навмання у якісь вузькі провулки, він біг та й біг не знати куди, гнаний нестямним страхом перед розбурханою лихою силою. Блискавки спалахували вже десь позаду, але й Тассоне геть виснажився,