Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Нове оточення зацікавило Майкла, проте юнак, що спершу засукав рукава й начепив на себе великого цератяного фартуха, не сподобався йому. Вискочивши з клітки, Майкл аж поточився на замлілих за стільки днів без руху лапах. Цей новий двоногий бог був для нього зовсім нецікавий, бо душею холодний, як цементова підлога, й байдужий, як машина. Саме як машина заходився він мити, чесати та дезинфікувати Майкла. Бо Гаріс Колінз у своєму закладі держався останнього слова гігієнічної науки, отож Майкла й вимито та вичищено по-науковому, без умисної жорстокості, але й зовсім не ласкаво, не жаліючи.

Звичайно, Майкл нічого не розумів. Після всього, що йому довелося зазнати останнім часом, хоч він і не мав уявлення про катів та місця страти, це голе цементове приміщення, просмерділе дезинфекцією, якраз мусило здатись йому тим місцем, де настає найбільше в житті лихо, а юнак — тим богом, що мав кинути його в темряву, яка вже поглинула все, що він знав і любив. Одне він знав напевне: що все тут зловісне, вороже й страшне. Майкл стерпів, коли бог-юнак, скинувши з нього нашийника, вхопив його за в'язи; та коли в нього вдарив струмінь з кишки, він обурився й став пручатись. Але юнак, що працював, як машина, підняв його за в'язи над підлогою й спрямував цівку води просто йому в пащу, до краю відкрутивши крана. Майкл борсався, аж поки геть захлинувся й знемігся.

Вихаркавши воду, він кинув опиратись, і його вимито, вишарувано, вичищено водою з кишки, великою цупкою щіткою та карболовим милом, що немилосердно пекло йому в очах і в ніздрях, і він чхав та лив рясні сльози. Однак Майкл, хоч і сподівався якихсь нових прикрощів, уже збагнув, що цей юнак не зичить йому ні добра, ні лиха, і терпів не опинаючись, поки його, вимитого й витертого, відведено до чистої, світлої комірчини, де він, заснувши, на часину забув свої злигодні. Те приміщення було шпиталем, чи радше карантинним ізолятором, і Майкл пробув там в ув'язненні тиждень. За той тиждень у нього не виявилось ніякої заразної хвороби, і взагалі з ним нічого не сталось. Він діставав добру їжу, чисту воду, але не бачив жодної живої істоти, крім бога-юнака, що доглядав його, наче автомат.

Аж по тому Майкл спіткався з Гарісом Колінзом, хоча вже часто чув здалеку його голос — не гучний, проте дуже владний. Зачувши його вперше, Майкл збагнув відразу, що цей голос належить якомусь значному богові. Тільки значний бог, пан над звичайними богами, міг говорити так владно. В тому голосі чулася тверда воля й звичка наказувати. Кожен собака збагнув би це так само швидко, як і Майкл. І кожен собака відчув би, що за тим голосом не таїться любов і добре серце, і прихилитись до цього бога, полюбити його нема за що.

РОЗДІЛ XXV

Одного ранку, об одинадцятій годині, блідий бог-юнак начепив на Майкла нашийника з ланцюжком, вивів собаку з ізолятора й доручив його іншому, смаглявому богові-юнакові, що не став гаяти часу на вітання з Майклом і не виявив ніяких приязних почуттів. Дорогою Майклові спіткалося ще троє бранців, припнутих на ланцюг, як і він. Майкл ще зроду не бачив таких звірів. То були здоровезні, вайлуваті ведмеді, і, вгледівши їх, він наїжачився й тихенько загарчав, бо спадковою пам'яттю впізнав у них одвічних ворогів — як корова, теж свійська тварина, відразу впізнає ворога у вовкові. Але Майкл був уже занадто бувалий, занадто досвідчений і взагалі занадто розважний, щоб напасти на них. Він лише напружився ввесь і, втягуючи носом чудний запах цих створінь, сторожко пішов далі за тим богом, що вів його на ланцюжку.

Раз у раз ніздрі його ловили чудні, невідомі запахи. Він не міг бачити крізь стіни, та згодом упізнав по тих запахах левів, леопардів, макак, павіанів, тюленів, морських левів. Звичайного собаку все те, може б, приголомшило; однак Майкл тільки нашорошився й ступав тихо і обережно. Йому здавалось, наче він іде незнаною пущею, густо населеною невідомими йому страхіттями.

Вже входячи на арену, він раптом відскочив убік, наїжачив шерсть на всьому хребті й тихо, погрозливо загарчав. Бо назустріч йому, з арени, йшло п'ятеро слонів. Вони були не дуже й великі, як на слонів, але Майклові здалися величезними страховищами, що їх він міг порівнювати лише з китовою маткою, яку бачив мигцем тоді, коли вона трощила шхуну «Мері Тернер». Та слони не звернули на нього ніякої уваги. Вони йшли вервечкою, і другий держався хоботом за хвіст першого, а третій за хвіст другого й так далі, як учили їх залишати арену після виконаного номера.

Майкл вийшов на арену, а слідом за ним і ведмеді. То був круглий поміст, як у звичайному цирку завбільшки, посипаний тирсою, в квадратовій будівлі під скляним дахом. Одначе лав навколо арени не було, оскільки глядачів туди не допускалося. Тільки сам Гаріс Колінз, його помічники, покупці чи продавці тварин і професіонали-дресирувальники могли бачити, як там катують тварин, коли навчають їх штук, на які потім публіка дивиться в цирку, роззявляючи рота з подиву або хапаючись за боки зі сміху.

Майкл забув за ведмедів, бо їх повели на другий бік арени й там зразу взяли в роботу. На мить його увагу привернули люди, що викочували з арени яскраво розмальовані барила, досить міцні, щоб на них могли сидіти навіть слони. А коли юнак, що вів його на ланцюжку, спинився, Майкла зацікавив строкатий шотландський поні, що лежав на помості. Зверху на ньому сидів чоловік, а поні раз у раз підводив голову з тирси й цілувався з чоловіком. Майкл бачив тільки це, однак здогадувався, що там щось не гаразд. Сам не знавши чому й не бачивши жодних ознак, він відчував за тим жорстокість, примус і несправедливість. Звичайно, він не міг бачити довгої шпильки в руці у чоловіка. Щоразу, як той шпигав нею коника в плече, поні мимоволі шарпався головою вгору, а чоловік ураз нахилявся обличчям до його морди. А публіці мало здаватися, ніби поні в такий спосіб виявляє любов до хазяїна.

А за десять футів