Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Де там! Засліплені ненавистю до самозванних людоловів, у відчаї і безнадії перед сліпою нездоланною силою, вони вдалися до цього останнього, як їм здавалося, засобу, сподівалися коли й не перемогти нас, то бодай зганьбити (про своє зганьблення, мабуть, не думали або ж забули), налякати, нажахати, з темних нутровищ величезного дивана світили нам у очі сліпучо-білими голими тілами і кричали, кричали, кричали.

«Так тобі й треба! — пролунав у мені чийсь ніби сторонній голос. — Так тобі й треба!» А мій власний голос тої ж самої миті пролунав десь зовсім осторонь і незалежно від мене:

— Зябрєв! Хапайте їх і отак голяком — у машину! Щоб знали! Хотіли нас налякати! В машину! А тоді — їхнє барахло. Захочуть — прикриються!

Зябрєву і його автоматнику не треба було повторювати. З молодіжною безжальністю накинулися вони на голих жінок, зграбастали, бігцем понесли до машини, пожбурили до кузова, так само бігцем повернулися за одягом, а нещасні жінки тулилися спинами до кабіни, гнулися, щоб сховатися за бортами від поглядів місцевих жителів, цих мимовільних свідків їхньої страшної ганьби і ще страшнішої поразки, я стояв ще в коридорі і крізь проріз далеких дверей все це бачив і трохи заспокоївся лише тоді, як Зябрєв і солдат принесли до машини оберемки якогось одягу і жінки одна поперед одної стали хапати його і прикривати свою наготу.

Тільки тоді я ступив до кімнати, де вже хазяйновито никав з кутка в куток Попов, поджунюючи своїми грубими англійськими ботинками речі, які траплялися на путі.

— Дивлюся, чи немає тут зброї,— сказав він.

— Не вигадуй. Була б у них зброя, не так би вони тебе зустріли.

— А тебе?

— і мене. Хай хлопці все повиносять, а ми давай ладнатися звідси. Дивуюся, що досі союзники не нагрянули.

Вже виходячи з кімнати, я побачив на стіні велику німецьку офіцерську сумку. Зазирнув у неї — повно паперів. Папери — це завжди документи. Я почепив сумку собі на плече, пішов слідом за Поповим по коридору. Коли вже минав «польські» двері, звідти прошелестіло:

— Пане капітане!

Я зупинився. Двері відхилилися, з них визирнула Зося, переконалася, що Попов пішов, не озираючись, підскочила до мене, спробувала зазирнути мені в обличчя.

— Пане капітане, ми все чули. Ви забираєте цих нещасних жінок?

— Я вимушений це зробити. Вони радянські громадяни. В мене наказ.

— Але ж це тільки жінки! Хіба ви воюєте з жінками?

— Ми ні з ким не воюємо. Ми повертаємо людей на батьківщину.

— А коли б я попросила, щоб ви їх відпустили?

— Це неможливо.

— А коли б я дуже-дуже попросила?

— Ви ще раз хочете кольнути мене неґречністю? Зрозумійте мене…

— Ну, гаразд. Занадто мало часу, щоб вас вблагати. Тоді ми просимо щось інше. Ми просимо, щоб ви взяли й нас.

— Ва-ас?

— Так, мене й моїх батьків. Ми хочемо бути разом з цими нещасними. Ми з ними пережили стільки всього в цій країні, що хотіли б супроводжувати їх і тепер.

— Але ж ви поляки! Я не маю права.

— Хай це вас не бентежить. Вважайте, що ви нас не забираєте, а ми самі. Тільки супроводжуємо своїх знайомих. Щоб переконатися, що з ними все буде гаразд.

— В цьому можете не сумніватися.

— Ми віримо, віримо! Але хотіли б на власні очі. Розумієте? Невже ви не зможете зробити для нас цю маленьку послугу, пане капітане?

— А потім? Що буде з вами потім?

— Ви про нас не турбуйтеся. Ми й так збиралися їхати до Гамбурга, в нас квитки на американський лайнер. і ця коротенька подорож з вами — тільки вияв уваги й милосердя до своїх близьких знайомих. Ви навіть не уявляєте, що ми пережили, що ми пережили.

— Ну, гаразд, — піддався я, — коли ви вже так просите… У вас там якісь речі? Я пришлю солдатів, вони допоможуть.

Попов невдоволено замурчав, почувши про мій акт доброї волі. Ще невдоволеніше він замурчав, коли я сказав, що незручно поляків везти у відкритому кузові, треба взяти їх у його «цеппелін». З своїми поводитися можна всяко, а іноземних підданих треба шанувати.

Попов віддячив тим, що за всю дорогу не зронив і слова, хоч як пробувала його зачіпати балакуча Зося. Я теж не відзначався особливим красномовством, не дуже прислухався до дівочого щебетання, більше думав про те, якою, власне, безглуздою і майже непотрібною виявилася ця поїздка. Враження таке, ніби Попов заздалегідь знав, чим усе закінчиться, і навмисне підмовив мене.

Біля вартового під грибком витанцьовував злий, як чорт, Козурін і накинувся на мене, ще я не вийшов і з машини.

— Капітане Сміян, що за самоуправство! — зривистим голосочком закричав він. — Хто вам дозволив?

— А ти вже прокинувся? — здивувався я. — Так рано? Не міг же я турбувати тебе вдосвіта.

— Ви будете відповідати! — знов зірвався на крик Козурін, але вмовк, побачивши Зосю, яка вистрибнула з машини.

— Це польська сім’я, — пояснив я, — вони попросилися до нас тимчасово. Чоловік і жінка — білоруси. Просяться додому. А ті дві жінки — затримані. Чинили опір.

— В підвал їх! — скомандував КозурІн. — Білорусів поселимо в твоєму особняку. Поляків — до Коляди. Потім доповісте, капітане СмІян.

Козурін був у своїй стихії. Командувати, розпоряджатися, карати й милувати.

Я кивнув Попову, дякуючи за допомогу, пішов до нашого штабу, щоб залишити там привезену з собою сумку. Знайомитися з її вмістом я не мав наміру, але вирішив витрусити всі папери, для чого, розстебнувши застібку клапана, перевернув сумку і, взявшись за виріжки, підняв над столом. Посипалися папери, фотографії, якісь квитанції, посвідчення, одна з фотографій не потрапила на стіл і, закружлявши, впала на підлогу. Я поклав сумку, нахилився, щоб підняти ту фотографію. Фронтова звичка. Ніщо не повинно загубитися. Скільки було офіцерських бліндажів у взятих штурмом німецьких лініях оборони, підбитих штабних машин, впійманих у засадах мотоциклістів — і скрізь кожен клаптик паперу треба було зберегти, як найбільшу коштовність, бо на фронті знання про ворога іноді набагато цінніше навіть за зброю. Там, у бараці, я взяв цю сумку машинально, підкоряючись виробленому за роки війни автоматизму, не задумуючись, кому вона може належати і що в ній. Тим жінкам вона не належала — це точно. У них свої жіночі сховки для речей найінтимніших — ми нічого не зачепили. Інша річ, що жінки самі відмовилися від дарованої їм природою таємниці й неторканості, але