Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Найправдивішим священиком Іван вважав Маркіяна Шашкевича, самою природою створеного для Богослужіння: цьому призначенню Маркіян відповідав усією своєю сутністю — від зовнішньої елеганції, ораторського темпераменту до кришталевої чистоти душі. Вагилевич не уявляв, яким священиком стане він сам, знав тільки, що мусить ним колись стати, бо без висвячення нікуди в цьому світі не зможе подітися, — цієї миті він не міг передбачити, що, отримавши нарешті titulum mensae, займе ту саму парохію, що колись Маркіян, у Нестанищах на Золочівщині, й довгих два роки церковного служіння будуть для нього справжнім бичем Божим: він ніяк не зможе витруїти з себе відчуття неповноцінності, коли отворятиме ті самі, що й Маркіян, царські врата, знаючи при цьому, що прихожани мають за зразок отця Шашкевича, він пітнітиме від хвилювання під час відправи, усвідомлюючи, що не знає й ніколи не знатиме напам'ять тексту літургії, ненавидітиме себе за свій спів, до якого не мав ні слуху, ні голосу, й заглушуватимуть його жебоніння розпачливий голос дяка і злагоджений хор прихожан; нині він ще не знав, що його церковне служіння буде здаватись богохульством.

У цей мент Вагилевич був ще світською людиною, і його вельми цікавило, як виглядає на службі Божій приятель; він зупинився біля криласа і вдивлявся у царські врата, в яких стояв з піднесеними д'горі руками статечний священик у фелоні й митрі, відправляючи тиху вечірню; голос його відлунював під банею і там міцнів, перемінюючись на слова молитви, що спадали на людей, немов з небес, й, проникаючи у їхні душі, залишалися там навічно, як цінний набуток, і багатіли віруючі, любов'ю примножуючи свої помисли й очищуючись від гріхів буденних; був це, звісно, Яків Головацький, проте Іван ніяк не може уздріти його в священнослужителі, який ось, відмовивши із стосорокового псальма «Господи, воззвах к тобі, услиши м'я, вонми гласу молєнія моего», повертається обличчям до пастви із стихом «Блажен муж, яко не йде на совіт нечестивих»; Вагилевич насилу впізнає Якова — таким незвичним здався він йому в облаченні: несподівано чужим, віддаленим у інший, ніж той, в якому Іван перебуває, світ; не зазнавши ще священицького перевтілення, Вагилевич у думці готувався до непередбачуваних стосунків із приятелем, заздалегідь намагаючись зберегти давні; ще не помітив отець Головацький Вагилевича, ще не зустрівся з ним поглядом, а вже пролягла між світським ученим і богословом межа, й передчував Іван, що вони обидва під час розмови ввечері долатимуть не знаний досі бар'єр відчуження; Вагилевич хотів, щоб Головацький, висвячений у священничий сан, зберіг хоч дрібку світськості, щоб за престолом не забував про наукові задуми і щоб не прикипіли навічно до його тіла стихар, єпитрахиль і фелон; Іванові думки, видно, передалися Якову, і той, відхилившись на мить від ролі, яку цієї хвилини виконував, повів очима по людях і, зустрівшись поглядом з Іваном, ледь збентежився, відвів очі, продовжуючи відправляти вечірню.

Церква спорожніла, а Іван і далі стояв незворушно біля криласа — чекав, поки Яків переодягнеться в захристії; і врешті він вийшов: у чорній реверенді, все ще відчужений роллю Божого слуги, проте приязна усмішка мимоволі проколювалася з його обличчя, він підійшов до Вагилевича, та не обняв, як це було колись, — поривчасто, зі сміхом — притулив лише його голову до своїх грудей, поцілував у чоло, як це чинить душпастир, і промовив:

— А ти й далі у подорожах… То ходімо, у мене гості.

Йшли мовчки й не могли зав'язати розмови; літнє надвечір'я прохолодним леготом обмивало обличчя, із смерекового бору, що праворуч спинався каскадами горбів до піднебесся й утворював зелену піраміду, завершену короною рівностовбурних смерек, тягло медовим запахом живиці; з лівого боку пістинської дороги, що поминала церкву й плебанію, шуміла на дні каньйону бурхлива ріка, підмиваючи прямовисні скали, з котрих без угаву стікали потічки сухого піску, захоплюючи з собою білу рінь, — плебанія посувалася все ближче й ближче до провалля, вже нависала над ним і була схожа на лелече гніздо; з протилежного боку каньйону, з витесаних у скалах призьб визирали на обставлений шальованими будинками тракт халупи осілих циган, а за ними спадистим узгір'ям потягнулася аж до Хімчина непрохідна діброва, крізь яку можна пробратися хіба що оленячими стежками; каньйон заповзав у підчеревину гір, прогризав крізь них тунель — до таємничої Гуцульщини.

Вагилевич зупинився над проваллям і, затримуючи Якова, прошепотів:

— Господи, яка краса!

— Це заманлива пастка для наївних інтелектуалів, — посміхнувся отець Головацький. — І на тебе подібна десь чекає, чей не залишишся вічним пілігримом з костуром у руці й торбою за плечима… Ні, я не шкодую, що потрапив у гірський край, тут я віднайшов свою долю — Марійку, ти мав би знати криворівенського пароха отця Сильвестра Бурачинського, то його доня… Це благословенна пастка, тут витає сам Бог, і немає більшого щастя, як проповідувати в цих забутих краях слово Боже, і почеснішого обов'язку немає…

— Тобі не бракує у Микитинцях бібліотек, Якове? — перервав Вагилевич мову Головацького, яка здалась йому напутньою і не зовсім щирою.

— Ще й як бракує! — аж вигукнув отець Яків і на мить став натуральним колишнім любомудром, який без бібліотек і архівів не мислив свого життя, проте священничий обов'язок вимагав від нього повсякчас перебувати в образі слуги Господнього, тому знову лягла на його обличчя маска побожності, така чужа для колись розкованого, охочого до гарячих суперечок і чисто світських розмов Якова; мабуть, через те так важко розпочиналася між приятелями бесіда, а ще віддаляло Вагилевича від Головацького гірке відчуття, спричинене його байдужістю: як це він досі й словом не обмовився про покійного Маркіяна — чи, може, нічого ще й не знає?

— Я був на похороні… — сказав ледь чутно Іван і чекав від Якова бурхливого вияву жалю або й розпачу, проте почув спокійну, з єлейним відтінком у голосі відповідь:

— Мир душі його… Я дізнався про це щойно вчора: в мене гостює наш фундатор з Коломиї пан Микола Верещинський зі своєю племінницею, то він і розповів — їздив на похорон.

— Не бачив я його, — знизав плечима Вагилевич і враз відчув свою тут відсутність, нібито не він, а його двійник добрався до Микитинець і дав знати йому, що не варто було долати стільки світу до Якова