Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

казати точніше, та й на переконання самого Зиґмунда, якраз здорове життя таке і є. Бо світ загинув би ще за часів великого переселення народів, якби кожне захищалося до останньої краплини крови. А натомість слабкіші завжди покірно відходили вбік і шукали собі інших сусідів, яких могли б витіснити вже самі; за таким взірцем будуються людські взаємини здебільшого й донині, і все з часом завжди залагоджується само собою. До Зиґмунда в його сімейному колі, де Вальтера мали за генія, завше ставилися трішечки як до дурника, і він це й сам визнавав, і навіть цього дня, якби на карті стояла сімейна ієрархія, в будь-якому разі виявив би покірність і шанобливість. Бо ця давня структура вже багато років тому втратила своє значення порівняно з новими взаєминами, що склалися в житті, і свою форму зберегла просто задля традиції. Зиґмунд мав не лише досить непогану лікарську практику (а лікар, на відміну від чиновника, має владу над людьми не завдяки чужій силі, а завдяки особистому вмінню, він приходить до людей, які очікують від нього допомоги й слухняно її приймають!), — він мав ще й заможну дружину, яка за короткий час подарувала йому себе й трьох дітей і яку він хоч і не часто, однак регулярно, коли йому було зручно, зраджував з іншими жінками. Тож у своєму становищі Зиґмунд мав цілковиту змогу самовпевнено дати Вальтерові, коли цього хотів, надійну пораду.

Цієї хвилини Клариса знову вийшла надвір. Вона вже забула, про що вони з Майнґастом розмовляли, коли так стрімко рушили до будинку. Пригадувала лишень, що метр кинуся від неї навтіки; але цей спогад утратив подробиці, згорнувсь і замкнувся. Щось таки сталося!… З цією єдиною думкою в голові Клариса почувалася людиною, над якою щойно пронеслася гроза й усе тіло якої ще заряджене чуттєвою енерґією. Просто перед собою, за кілька метрів від невисоких кам’яних сходів, з яких вона щойно зійшла, Клариса побачила чорного-пречорного дрозда з вогненно-червоним дзьобом; птах саме клював жирного черв’яка… У цьому птахові чи, може, в контрасті його кольорів відчувалася величезна енерґія. Не можна було сказати, що цієї миті Клариса про щось думала; радше з-поза спини в неї, звідусіль їй щось відповідало. Чорний дрозд — то був образ гріха в момент здійснення насильства. Черв’як був образом метелика. Обох істот Кларисі послала доля на знак того, що вона, Клариса, має діяти. Вона бачила, як дрозд своїм полум’яно-оранжевим дзьобом убирає в себе гріхи черв’яка. Чи дрозд — не «чорний геній»? На взірець того, як голуб — «білий дух»? Чи обидва ці знаки — не ланки того самого ланцюга? Отой ексгібіціоніст із теслею, з утечею метра?… Жодна з цих думок не набула досить розвиненої форми в ній самій, вони чаїлися, невидимі, у стінах будинку, вже покликані, але ще не готові дати відповідь; та що Клариса таки відчула, вийшовши на сходи й уздрівши дрозда, який поглинав черв’яка, то це — неймовірну відповідність між внутрішнім процесом і зовнішнім.

Це відчуття якимсь незбагненним чином передалося Вальтерові. Враження, яке в нього склалося, ту ж мить стало співзвучним тому, що він називав «закликати Бога»; тепер у нього не виникло щодо цього жодних вагань. Він не міг розгледіти, що діялося з Кларисою, до неї було надто далеко; але щось невипадкове побачив він у її поставі, в тому, як вона стояла перед світом, що до нього вели ті невисокі сходи, мов у купальні до води східці. Тут була якась піднесеність. Це не була постава звичайного життя. І раптом він збагнув: саме таку невипадковість має на увазі Клариса, коли каже: «Той чоловік опинився під моїм вікном не випадково!» Дивлячись на дружину, він сам відчував, як в усе, що являлося очам, вливається, вщерть наповнюючи це все, потужний потік якихось чужих сил. У тому, що він, Вальтер, стояв тут, а Клариса — там, навскоси від нього, хто, мимоволі спрямувавши погляд уздовж поздовжньої вісі садка, змушений був повернути цей садок, щоб розгледіти Кларису чіткіше, — навіть у цьому простому співвідношенні німа енергія життя раптом переважила природну випадковість. З безлічі згромаджених перед очима картин випливало щось незвичайне, лінійно-геометричне. Так, мабуть, було тоді, коли Клариса в майже нематеріальних відповідностях (як у тій обставині, що один чоловік стояв під її вікном, а другий був тесля) вбачала якийсь сенс; події й факти тоді, мабуть, були в якихось інших стосунках одне з одним, ніж звичайно, належали до чужого цілого, яке підкреслювало інші їхні грані й, видобуваючи їх з їхніх непомітних схованок, давало Кларисі право стверджувати, нібито те, що відбувається, вона притягує до себе сама. Важко було дати цьому розумне пояснення, та зрештою Вальтер завважив: адже все це глибоко споріднене з тим, що добре знайоме і йому самому, — зі станом, коли малюєш картину. Картина також у якийсь незбагненний спосіб не допускає будь-якої барви й лінії, які чужі її основній формі, її стилю й палітрі, а з другого боку — просто вихоплює з рук те, що їй потрібно, відповідно до геніальних законів, відмінних від звичайних законів природи. Цієї хвилини в ньому не лишилося й сліду від того щасливого, повного відчуття здоров’я, яке, відчуття, оцінює потворні життєві явища щодо їхньої корисности, хоч іще недавно він це й вихваляв; скоріше він страждав, ніби хлопчик, що не зважується пристати до гри.

Але Зиґмунд був не той чоловік, щоб, узявшись за яку-небудь справу, так одразу від неї відмовитись.

 — Клариса перенервувала, — констатував він. — Їй завше хотілося пробити головою стіну, й тепер голова її десь застрягла. Ти маєш як слід за неї взятися, навіть якщо вона й відмагатиметься!

 — Ви, лікарі, у психологічних процесах анічогісінько не тямите! — вигукнув Вальтер. Він пошукав ще один пункт для свого нападу й таки знайшов його. — Ось ти кажеш про «знамення», — провадив він, і його роздратування притлумила втіха, що він може говорити про Кларису, — й заклопотано зважуєш, коли знамення — це патологія, а коли — ні! А я тобі скажу: справжній стан людини — це коли все — знамення! Просто все! Може, ти й здатний поглянути правді в очі, але правда ніколи не погляне в очі тобі! Цього божественно непевного відчуття ти не пізнаєш повік!

 — Та ви божевільні обоє! — сухо кинув Зиґмунд.

 — Ну звісно, божевільні! — вигукнув Вальтер. — Але ти — людина не творча. Ти ніколи не пізнав, що