Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Жінка замовкла. Вона розповідала свою історію квапливо, гаряче, то звертаючись до Тома, до ніби розмовляючи сама із собою. І така була палка й несамовита її мова, що Том часом навіть забував про свої болісні рани. Звівшись на лікті, він дивився, як вона збуджено походжає по коморі і як стріпуються за кожним кроком її довгі чорні коси.

— Ось ти кажеш, — обізвалася вона знову, — що є бог і що він усе бачить. Хтозна, може, й так. Сестри в монастирі теж казали, що настане день страшного суду, коли все випливе на світ. Ото було б відомщення нашим кривдникам! Вони ж мають за ніщо і наші муки, і муки наших дітей! Для них воно все дрібниця. А я ходила вулицями, і душу мені пік такий страшний біль, що його, мабуть, вистачило б, щоб спопелити ціле місто! Я бажала, щоб на мене падали стіни будинків, щоб ті вулиці провалювалися в мене під ногами. Так, так! І в день страшного суду я стану перед богом і свідчитиму проти тих, що занапастили мене й моїх дітей, понівечили наші душі й тіла!

Замолоду я вважала себе побожною і ревно молилася. А тепер душа моя пропаща, нею заволоділи демони зла. Вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі, підбурюють на лихе діло… І я таки вчиню його, скоро вже, скоро! — мовила вона, стиснувши кулаки, і її похмурі чорні очі спалахнули безумним огнем. — Я спроваджу цього негідника туди, де на нього давно вже чекають, у самісіньке пекло! І скоро, в одну з найближчих ночей!

У занедбаній коморі пролунав її довгий безтямний сміх. Та одразу ж після того вона повалилася додолу, і все її тіло струснули конвульсивні ридання.

Однак за якусь хвилю цей істеричний напад минув. Вона поволі підвелась.

— Чим я можу, ще допомогти тобі, бідолахо? — уже спокійно запитала вона, підступивши до Тома. — Води дати?

У голосі її бриніли лагідні, співчутливі нотки, особливо дивні після того недавнього дикого спалаху. Том попив води й жалісливо зазирнув їй у вічі.

— О пані, якби ви звернулися до того, хто здатен відживити вашу душу!

— До кого ж це? Де він і хто він?

— Бог.

— Дівчинкою я бачила його образ над вівтарем, — промовила Кассі, замислено втупивши перед себе похмурі очі. — Але тут його нема! Тут нема нічого, крім зла та безмірного, нескінченного розпачу! Ой леле!..

Вона приклала руку до грудей і болісно зітхнула, неначе завдаючи собі на плечі важкий тягар.

Том звів на неї очі й хотів сказати щось іще, та вона рішучим жестом спинила його.

— Не треба, бідолахо, помовч. Спробуй заснути, якщо зможеш.

І, присунувши до нього бутель з водою та поправивши йому постіль, Кассі пішла з комори.

Розділ XXXV

Прикмети

Вітальнею в домі Легрі була простора довгаста кімната з великим каміном. Колись вона була виклеєна гарними дорогими шпалерами, та з часом вони вицвіли, пошарпались і тепер безформними клаптями звисали з вогких стін. У кімнаті стояв той нудотний, нездоровий дух вогкості, бруду й занепаду, який часто можна почути в старих замкнених будинках. На шпалерах видніли плями від пива та вина, а подекуди їх прикрашали якісь записи крейдою і довгі колонки цифр, неначе хтось розв’язував там арифметичні приклади. У каміні стояла жаровня, повна палахкотливого жару: хоч загалом погода була досить тепла, проте в цій. великій кімнаті вечорами завжди відчувалася вогкість і холод; до того ж Легрі потребував огню розкурювати сигари й гріти воду на пунш. Багряний відсвіт жару осявав непривабну картину безладдя: по всій кімнаті були розкидані сідла, вуздечки, всіляка збруя, гарапники, пальта й інша одіж, а серед того розгардіяшу отаборилися собаки, про яких ми вже згадували, — котрому де до вподоби.

Легрі готував собі пунш. Наливаючи в склянку гарячу воду із щербатого чайника з відбитим носком, він бурчав.

— Щоб йому добра не було, тому Сембо! Це ж він нацькував мене на нових невільників. А тепер той негр цілий тиждень не зможе вийти в поле, і якраз коли сама робота!

— Атож, отак у тебе все, — обізвався чийсь голос за його кріслом. То була Кассі, що нечутно зайшла до кімнати.

— Ха! Це ти, відьмо! То ти вернулася?

— Еге ж, — холодно мовила вона, — вернулася, щоб поставити на своєму.

— Брешеш, бісова шкапо! Я свого слова не поламаю. Або шануйся, або забирайся до селища й живи та роби, як усі.

— Та я б рада жити в найбруднішій халупі, ніж бути в тебе під п’ятою! — сказала жінка.

— Хоч так, хоч так, а ти однаково в мене під п’ятою, — промовив Легрі, дико вискалившись на неї. — Отож утішся, люба, сідай-но мені на коліна та послухай розумної поради, — додав він, поклавши руку їй на стан.

— Гляди, Саймоне Легрі! — вигукнула жінка, дико зблиснувши очима, і в погляді її майнув страхітливий безтямний вогонь. — Ага, злякався, Саймоне! — зловтішно докинула вона. — І недаремної Начувайся, бо в мені сидить сам сатана!

Останні слова вона просичала йому в самісіньке вухо.

— Іди геть! Ти таки справді сатана, щоб я пропав! — сказав Легрі, відпихаючи її від себе й стривожено дивлячись на неї. — А зрештою, Кассі, — заговорив він знову, — чому б нам з тобою не бути друзями, як колись?

— Як колись!.. — гірко проказала вона й замовкла. В душі її збурився цілий вир почуттів і давлючим клубком підступив до горла, заважаючи говорити.

Як і більшість сильних, палких жінок, що можуть дати собі раду з найгрубішим чоловіком, Кассі завжди мала деякий вплив на Легрі. Та останнім часом, доведена до розпачу принизливим становищем невільниці, вона ставала дедалі неспокійніша й дражливіша. Іноді її дражливість оберталася шаленими вибухами люті, і це дуже страхало Легрі, бо він, як і всі грубі й темні натури, відчував сліпий жах перед божевільними. Коли Легрі привіз у дім Емелін, в зболілому серці Кассі знову спалахнули пригаслі жарини жіночої ніжності, і вона заступилася за дівчину. Між нею і Легрі зчинилася запекла сварка. Розлючений Легрі заприсягся, що, коли вона не вгамується, він пошле її працювати в поле, Кассі з погордою заявила, що вона сама піде в поле, і, як ми вже знаємо, цілий день працювала разом з невільниками, щоб показати свою зневагу до його погроз.

Весь той день душу Легрі