Читати книгу - "Твори. Том 1"

Старий Вальтер обійняв його:

— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!

Увечері Дюруа пішов показатися в редакціях найвпливовіших великих газет та в найлюдніших великих кафе на бульварі. Він двічі зустрів свого супротивника, що так само хотів показатись.

Вони не привітались. Якби той чи той був поранений, то вони потиснули б один одному руку. Зрештою, кожен із них присягався, що чув, як повз нього просвистіла ворожа куля.

Другого дня вранці, близько одинадцятої, Дюруа одержав «синій папірець»:

«Боже мій, як я боялась за тебе! Приходь зараз же на Константинопольську вулицю, я поцілую тебе, мій любий! Який ти хоробрий — як я кохаю тебе!

Кло».

Коли Дюруа прийшов на побачення, Клотільда кинулась йому в обійми, вкриваючи поцілунками його обличчя.

— Ах, любий, аби ти знав, як я хвилювалась, коли читала вранці газети! О, розкажи мені! Розкажи мені все! Я хочу знати!

Він мусив розповісти усе якнайдокладніше.

Вона вигукнула:

— Як же тобі, мабуть, погано спалось перед дуеллю!

— Та ні. Я спав чудово.

— Я б і очей не склепила. А на місці дуелі — розкажи ж мені, як там було?

Він склав ціле драматичне оповідання:

— Ми поставали один проти одного, на двадцять кроків, — віддаль всього вчетверо більша, ніж оця кімната, і Жак спитав, чи ми готові і скомандував: «Плі!» В ту ж мить я підніс руку, розпростав її, але я зробив помилку, бо хотів поцілити в голову. Пістолет у мене був тугий, а я звик до зовсім слабких; отож, коли я натиснув спуск, то через його опір дуло піднялося трохи вгору. Дарма, — я не дуже й схибив. Він теж добре стріляє, бестія! Його куля просвистіла повз мою скроню. Я відчув рух повітря.

Сидячи в нього на колінах, Клотільда міцно обіймала його, немовби хотіла розділити небезпеку, яка йому загрожувала.

Вона шепотіла:

— О бідолашний любчику, мій бідолашний…

Потім вона сказала:

— Знаєш, я не можу жити без тебе! Мені треба бачитися з тобою, а коли мій чоловік у Парижі, це зовсім не легко. Часто в мене буває вільна година вранці, як ти іще не встав, і я могла б прийти поцілувати тебе; але я не хочу більше ходити в твій жахливий будинок. Що б таке нам придумати?

Дюруа раптом немов осяяло, і він спитав:

— Скільки ти тут платиш?

— Сто франків на місяць.

— Ну, то я беру цю квартиру собі й відразу ж перебираюсь сюди. Моя однаково вже не годиться в моєму новому становищі.

Вона трохи подумала, потім відповіла:

— Ні. Я не згодна.

— Чому? — здивувався Дюруа.

— А тому…

— Це не аргумент. Ця квартира мені дуже подобається. Я лишаюсь тут. — Він засміявся й додав: — До того ж, найнято її на моє ім’я.

Але Клотільда повторила:

— Ні, ні, я не згодна…

— Та чому ж, нарешті?

Тоді вона тихенько й ніжно прошепотіла:

— Бо ти водитимеш сюди жінок, а я цього не хочу.

— Та ніколи в світі! — обурено вигукнув він. — Обіцяю тобі.

— Ні, все-таки водитимеш.

— Присягаюсь тобі!

— Справді?

— Справді. Слово честі, це наш дім, тільки наш.

Вона пригорнулась до нього в палкому пориві:

— Тоді я згодна, любий! Але затям собі: якщо ти мене зрадиш, — хоч раз, один-єдиний раз, — між нами все буде кінчено назавжди!

Дюруа знову палко заприсягнувся, і вони вирішили, що він перебереться сьогодні ж, аби Клотільда могла навідувати його, коли проходитиме мимо.

Трохи згодом вона заявила:

— Неодмінно приходь до нас обідати в неділю. Мій чоловік у захваті від тебе.

Дюруа був улещений.

— Справді?..

— Так, ти його зовсім зачарував. Слухай, ти ж казав мені, що ріс десь у маєтку на селі, правда?

— Так. А що?

— Отже, ти, певно, трохи знаєшся на сільському господарстві.

— Авжеж.

— То побалакай з ним про садівництво та жнива. Йому це буде дуже до вподоби.

— Гаразд, з охотою.

Вона пішла, обцілувавши все його обличчя; ця дуель украй розпалила її пристрасть.

А Дюруа думав, ідучи до редакції: «Яке чудне створіння! Пурхає по життю, мов та пташка! Хто знає, чого вона хоче, що вона любить? А яке кумедне подружжя! Хіба ж не примха долі поєднала того старигана з цією вітрогонкою? Що спонукало інспектора залізниці одружитися з такою школяркою? Загадка! Хто знає? Можливо, кохання?»

Та кінець кінцем він вирішив: «В усякому разі з неї чарівна коханка. Я був би справжнім йолопом, якби випустив її з рук».

VIII

 Наслідком дуелі було те, що Дюруа зробився одним із головних фейлетоністів «Французького життя», а що знаходити нові теми було йому дуже важко, то він обрав собі за фах пишномовні декламації про занепад моралі, про дріб’язковість характерів, про послаблення почуття патріотизму та про анемію національної гордості у французів. Він сам придумав цей вислів: «анемія національної гордості» — і пишався ним.

А коли пані де Марель, сповнена того насмішкуватого, скептичного і веселого гумору, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, знищуючи їх одним влучним дотепом, він відповідав, усміхаючись:

— Дарма! Це створить мені добру репутацію надалі.

Тепер він жив на Константинопольській вулиці; він переніс сюди свою валізу, щітку, бритву та мило — оце й було переселення. Його коханка приходила двічі або тричі на тиждень, до того, як Дюруа вставав, умить роздягалась і прослизала в ліжко, тремтячи від холоду.

Дюруа обідав у них по четвергах і, щоб сподобатись чоловікові, розмовляв з ним про сільське господарство; власне, він і сам любив усе, що стосується хліборобства, то ж вони іноді так захоплювались бесідою, що зовсім забували про свою даму, яка дрімала на дивані.

Лоріна теж засинала, часом на колінах у батька, часом у Любого друга.

А коли Дюруа виходив, пан де Марель щоразу заявляв тим повчальним тоном, яким завжди говорив про звичайнісінькі речі:

— Дуже приємний молодик. І розумово дуже розвинений.

Був кінець лютого. Вранці на вулицях від возиків із квітами вже пахло фіалками.

В житті Дюруа не було жодної хмаринки.

Та якось пізнього вечора, прийшовши додому, він побачив листа, підсунутого під двері. Він подивився на штамп: «Кан».

Розкривши конверта, Дюруа прочитав:»

«Кан, вілла Жолі.

Дорогий друже, пам’ятаєте, ви казали мені, що я в усьому можу покластись на вас? Так от, прошу у вас дуже тяжкої послуги, а саме — приїхати сюди й не залишати мене саму із вмирущим Шарлем. Він іще ходить по кімнаті, але лікар попередив мене, що він, імовірно, й тижня не проживе.

У мене вже нема ні сил, ні мужності дивитись день і ніч