Читати книгу - "Московство"

Московський письменник М. Шивірєв відкрито ставив крапки над «і»: «Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості»[585]. Цей монархічний заповіт виконує і «демократія» СРСР.

Московські націоналісти (т. зв. слов’янолюби) ХІХ ст. ставили «единомыслие» за найвище досягнення культури. В їхніх устах духовна деспотія і рабство не здаються дивиною. Але ж у Московщині були ще й т. зв. «западники», які проголошували європейські ідеї, а чільною з них є власне свобода особистої думки. І, не зважаючи на це, «западники» були за оте «единомыслие». Як пояснити це поєднання цілковито протилежних ідей? Дуже просто. Європейські ідеї для «западников» були лише димовою завісою, за якою ховалася їхня жадоба захопити імперську владу і накинути поліційною силою московську національну догму. Монархічна Московщина змогла запровадити те «единомыслие» лише частково. «Демократична» запровадила його в СРСР цілковито. Раніше (за Т. Шевченком) все мовчало, бо благоденствувало, а по 1917 році — все хвалить. С. Нєчаєв у своїй відозві писав, що найгіршим ворогом революціонерів і революції є вільне друковане слово. Він вимагав примусити мовчати всіх інакодумних письменників та публіцистів. Його учні в СРСР примусили всіх письменників не мовчати, а хвалити те, що вони ненавидять. Московська засада «единомыслия» заперечувала засаду демократичного голосування, бо передумовою його є право особи мати власну думку. Запровадити «единомыслие» може лише «самодержавие» (деспотія). Так засада «самодержавия» стала законом не лише монархічної Московщини, а й «демократичної», що до 1917 р. волала: «Геть самодержавство», а захопивши владу, запровадила таке «самодержавие», що йому позаздрили в пеклі Іван IV, Петро І, Микола І. Сила національних традицій — непереможна.

Як ми вже згадували, московська провідна верства складалася з мішанини прамосквинів (угро-фіннів) із змосковщеними нащадками українців, татар, німців. Українська духовність — цілковито протилежна фінно-татарсько-німецькій, і тому змішання тих протилежностей дало покруч, що хитався від одної крайності до іншої, без душевної гармонії, хаотичний, без старих засад, із саламахою засвоєних ідей в голові, з безбожністю і аморальністю в душі. Створився незнаний в інших народів дивогляд — «русская интеллигенция», що його європейському розумові несила збагнути, наприклад, протилежність не між окремими особами, а в тій самій особі. Скажімо, граф у мужицьких лаптях проповідує «непротивление злу», а з власною дружиною живе, як пес з котом; «кающийся дворянин», ліберал-вольтерьянець власноручно катує своїх кріпаків. Власник кількох тисяч кріпаків — переконаний соціаліст, демократ. Князь — теоретик анархізму. Мільйонер дає тисячі рублів на соціалістичну революцію. Деспот і душегуб проповідує любов і милосердя. Власники кріпаків стають соціалістичними провідниками. Раби, а мріють панувати в усьому світі. Самоопльовування поруч з пихою. І так без кінця-краю.

Що таке московська інтелігенція? Самі москвини відповідають: «народническое мракобесие» (М. Бердяєв), «сектантское изуверство», «героическое ханжество» (М. Булгаков), «убожество правосознания» (А. Кістяковський), «бездонное легкомыслие» (П. Струве), інші кажуть: «сонмище больных», «человекоподобное чудовище», «краснокожие либералы», «готентотская мораль», «хулиганское насилие» і т. п.[586]. «Московська інтелігенція — це якесь цілковито своєрідне, духовно-соціальне створіння, вона відчуває свою безґрунтовність і безладність» (М. Бердяєв). «Глибока неврівноваженість, здатність кидатися від однієї крайності до протилежної — це питомі властивості московської вдачі» (М. Трубєцкой). «Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до правди, і до брехні» (П. Чаадаєв). «Брехня і фальш у всьому нашому московському житті» (Ф. Достоєвський); «мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов’язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки — все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині» (О. Пушкін). Московський патріот пише про свою Московщину: «Блажен, кто раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен тебя разящий лук Господнего святого мщенья» (І. Бунін). Але інший кричить: «Россия, Россия, Россия — мессия грядущего дня» (А. Бєлий). Інший каже: «Мы обернемся к вам (європейцям. — П. Ш.) своею азиатской рожей!» І далі: «Миллионы — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами! Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, с раскосыми и жадными очами» (О. Блок). «Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь» (І. Аксаков). «Вся жизнь наша крутится около чина и кнута» (П. Чаадаєв). «Национальные черты московского человека — это произвол и раболепствие» (В. Соловйов). Про книжку, яка оповідає про московське життя, московський міністр сказав: «Вона тим шкідлива, що кожне слово в ній — правда».

У такій мішанині і здоровий розум може не витримати. А що може зробити нещасний покруч — московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді, вони спивалися на цілковитих пияків. У Московщині існували т. зв. «лишние люди» — інтелігенти, часом з університетською освітою, які розуміли жах московського життя, але не мали духовної сили боротися і спивалися, падали на дно суспільства, ставали «босяками». Самі москвини кажуть, що «большевизм» — це зібрані лінзою в один палючий промінь споконвічні московські духовність і світогляд. Духовність народу віддзеркалює національна література. І справді, в московській літературі до 1917 року бачимо чимало «більшовиків». Наприклад, Марк Волохов у романі «Обрив» І. Гончарова, Антіп Бурдовскій у романі «Ідіот» Ф. Достоєвського, Петро Верховенський у «Бєсах». Базаров у романі І. Тургенєва вважав усі людські ідеали нісенітницею, не визнавав жодного морального закону ні в самому собі, ні поза собою. Вважав непотрібним обмежувати себе будь-чим. Л. Толстой вважав науку «порождением праздного любопытства», а любов до батьківщини назвав «нечто отвратительное и жалкое». Він писав: «Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом. Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість»[587]. Казав, що Венера Мілоська викликає у нього огиду, а квартет Бетховена — заворот голови. Московщина вживала всіх можливих заходів, не шкодувала коштів, щоб Л. Толстому дали Нобелівську нагороду. Шведи не дали. Д. Пісарєв стверджував, що чоботи вартісніші за твори В. Шекспіра.

Московські «нігілісти» 1860-х років створили свій, вкрай примітивний, простацький стиль. У ньому повно жовчі, нахабних наклепів, перекручування фактів, злоби, безсоромної брехні. Цей стиль став традиційним для московських соціалістів. Він притаманний В. Ленінові. В СРСР він панує не лише в часописах та журналах, а й у науковій літературі, в офіційних документах. У московській белетристиці