Читати книгу - "Острів Смерті"

— Начебто хтось топчеться під дверима.

— Навряд. Бо кому ж захочеться ходити в такий сніжний вечір? Це вам почулося.

— Та хто його зна… „Це прийшов чоловік, щоб покарати невірну дружину…”

— Що ви таке кажете!

Справді, у двері наче хтось стукає й чути голос. Невже мені здалося? У такий зимовий вечір, коли з неба тихо падає сніг, може навідатися хіба що снігова королева.

— О, хтось таки прийшов! Краще вийди й подивися.

— Можливо. Але в таку пору? Дивно.

Якби я був сам, то стук у двері, напевне, злякав би мене, хоча я вже немалий; у дитинстві я теж боявся, але поряд була мати — вона сиділа в узголів'ї і щось шила, а тепер я один, як палець, і ніяка нова знайома не може дати мені повного заспокоєння. О, таки хтось прийшов!

— Юкіе-сан, надворі такий страшний сніг! Я сьогодні раніше зачинила свою крамницю на Гіндзі і, на щастя, піймала таксі, та поки доїхала до Сіндзюку, вулиці геть-начисто замело.

— Я теж недавно виходила з дому і здивувалася, бо такого снігопаду ще ніколи не бачила.

— Коли стемніло, сніг повалив ще дужче. Таксист не хотів їхати далі, але я його таки умовила довезти по шосе Косюкайдо хоч до Сасадзуки — мовляв, там живе моя приятелька. То я могла б у вас переночувати?

— Звичайно, я не можу вам відмовити, але в мене сьогодні гість…

— Який? Теж захоплений зненацька снігопадом?

Десь я вже начебто чув цей голос. Та ні, мабуть, це випадкова схожість. Гостя згадала про крамницю на Гіндзі, ні, краще було б, якби Юкіе її випровадила, але ж у таку заметіль вона, напевно, цього не зробить, у неї душа надто добра. Ні, це, мабуть, просто її товаришка.

— Ми саме вечеряли, а тому в кімнаті безлад. Гість у мене хороший, надзвичайно щирий.

— Юкіе-сан, то мені можна зайти? Я вже замерзаю. Буду вашим боржником.

— Прошу. Зігрійтеся біля котацу. Можете й повечеряти, якщо не гребуєте.

— Вибачте, що я завдала вам клопоту, але ви мене просто врятували. Це все одно, що зустріти в пеклі Будду.

Зустріти в пеклі Будду?.. Таки правда: куди не підеш, усюди пекло.

— Мене звати Савако… Цунеока Савако. Пробачте, що нагрянула так несподівано… Ой, та це ж…

— Савако-сан, що таке? Ви його знаєте?

— Це Кімура-сан?

— Ні. Танака-сан. Він працює у фірмі по купівлі та продажу нерухомого майна.

Чіпкого, недовірливого ока Савако не одурити, то, моя краще вдавати такого собі незнайка? Хто б міг подумав що Савако підтримує дружні стосунки з Юкіе? Виходить, одне й те ж може повторятися двічі, адже й в о н а з Момоко раптом виявилися подружками — так би мовити, свій свояка бачить здалека. Невже по-чоловічому заповзятливі жінки тягнуться одна до одної точнісінько так, як самотні?

— То що, машин на вулицях уже не видно? А ще недавно Танака-сан приїхав на таксі, і я бачила декілька, коли виходила надвір.

— Снігу нападало стільки, що можна ставати на лижі. Юкіе-сан, ви сьогодні раніше зачинили ресторан?

— Сьогодні я взагалі прогуляла. Вирішила, що все одно відвідувачів не буде. Пробачте.

— Та нічого. Ви маєте повне право робити так, як вам зручніше. Скажіть, може, це через Танаку-сана ви не пішли на роботу?

— Ой та що ви, Савако-сан!

— Гадаєте, Кімура-сан або, по-вашому, Танака-сан не здатний на щось погане?

Мене таки розкрито, в Савако метке око, і я від неї тепер уже не сховаюся — опинившись перед її носом, я вже не зможу сказати, що вона плутає мене з кимось.

— Савако-сан, як вас розуміти?

— Шкода, але вас ошукали. Ви точно знаєте, в якій фірмі працює Танака-сан?

— Не дуже, але… А що, може, він накинув вам щось фальшиве?

— Не в тому річ. Він сам наскрізь фальшивий. Я ручаюсь: до якої фірми ви не зверталися б, ніхто вам не підтвердить, що він займає в них посаду.

— Та його нібито звільнили з роботи. Правда, Танака-сан?

— Ет, та що йому відповідати? Він уже давно мовчить, як води в рот набрав. Я вам за нього все поясню. Цей чоловік справді ніде не працює, зрештою, такого нікчему ніяка фірма не тримала б. Він тільки на словах такий гарний, а насправді його професія — обман жінок, шахрайство.

— Та що ви! Танака-сан — порядна людина. Ви його з кимось плутаєте.

— Плутаю? Кімура-сан, скажіть що-небудь. Я ж півроку з ним жила. Він жодних турбот не мав, цілими днями вештався по місту, випрошуючи в мене гроші то на кінні перегни, то на гру в патінко. Тратив мій заробіток, але зла проти нього я не почувала, бо мені було приємно утримувати чоловіка. Тільки одне мені не сподобалося, одного мені жаль…

Невже Савако розплачеться? Раніше я ніколи не бачив сліз у її очах. Невже так настраждалася, постаріла? Савако, не треба плакати. Я розумію, чому вона хоче виговоритися, дати вихід своєму гнівові. Я справді покидьок. Савако, ти ж не раз називала мене цим словом. Хіба від самого початку ти не знала, хто я такий? І все одно гордилася, що утримувала мене.

— Мені тільки жаль, що я повірила його лицемірству. Цей чоловік забрав з комода всі мої гроші й утік, залишивши мені листа. Того дня грошей я мала багатенько, бо збиралася здати їх уранці в банк. Він обрав добру нагоду

для крадіжки. Я ще й досі пам'ятаю, що він наостанок написав: „Ти мене жорстоко ображала, називала покидьком, але ж і я не без честі. Я за всяку ціну хочу спробувати щастя, а тому позич мені на деякий час свої гроші. Як тільки я поправлю своє становище, обов'язково поверну борг”. Написано так, що можна розімліти. І я, дурна, таки розплакалася. Хлипала й думала: „Кімура-сан, чого ви слухали мовчки мою лайку? Чому не обурилися? Якби ви сказали хоч слово, я б віддала вам усі свої заощадження. Я пішла б на все, аби лиш підтримати вашу честь”. Та минуло кілька днів, і я глянула на всю цю історію по-іншому. „Він наперед задумав одурити мене, тільки чекав нагоди, коли я принесу додому велику суму грошей, а після того накивав п'ятами”,— міркувала я.