Читати книгу - "Золотий дім"

І що мені тепер робити, коли я все дізналася?

З твого боку непотрібні жодні дії. Сьогодні вранці, рівно о дев’ятій, до мене на чай приходить ангел смерті.

32

Що б це означало, якби Джокер став Королем, а кажаниця втрапила до в’язниці. Поза Садами гиготіння лунало дедалі гучніше, більше нагадуючи вереск, і я не знав, чи то крики радості, чи люті. Я був водночас знесилений і переляканий. Можливо, я помилявся щодо своєї країни. Можливо, життя всередині бульбашки змусило мене вірити в речі нереальні або не до кінця реальні для того, щоб здобути верх. Що б узагалі що-небудь означало, якби трапилося найгірше, якби блиск упав із небес, якби брехня, злослів’я, потворність, потворність стали обличчям Америки. Що означала б моя історія, моє життя, моя творчість, історії американців старі й нові: історії родин із «Мейфлавер» і американців, гордо заприсяжених якраз вчасно, щоб встигнути долучитися до демаскування — демонтажу — Америки? Навіщо взагалі намагатися зрозуміти стан людства, якщо воно показало себе гротескним, темним, негідним? У чому був сенс поезії, кінематографу, мистецтва? Нехай хиріє доброта. Хай утрачається рай. Америку, яку я любив, звіяло вітром.

У той останній вікенд перед голосуванням я кепсько спав, бо в голові в мене крутилися отакі-от думки. Рія подзвонила до мене о п’ятій ранку, коли я лежав із широко розкритими очима й глипав на стелю. Тобі треба приїхати, сказала вона. Щось має трапитися — не знаю що, але я не можу бути тут сама. Старий заснув за столом, похилений уперед, опершись лобом у дерев’яну поверхню. Вона так само, як я, не могла заснути всю ніч. Але вона не була католицьким священником із гічкоківського фільму й мусила поділитися з кимось тягарем почутої розповіді, таємницями, які тепер належали також їй. Я пішов її зустріти, ще до світання ми сіли в Садах, і вона заговорила. Що я маю робити? — запитала вона. А що можна зробити? — відповів я. Та я вже знаю відповідь, тому що мене розпирав творчий захват; ця історія врятувала мене з прірви мого нічного розпачу. Це був елемент, якого мені бракувало, він став темним серцем мого фільму, великим одкровенням, самим його сенсом. Мистецтво є тим, чим є, а митці — злодії й шльондри, але ми знаємо, коли в нас линуть соки, коли невідома муза швидко шепоче нам на вухо: записуй, я не буду повторювати; і тоді ми отримуємо відповідь на всі охоплені сумнівами чому, що нуртують нас у наших нічних страхах. Я згадав, як Джозеф Файнс у ролі молодого Барда в «Закоханому Шекспірі» вискакує з-за столу, за яким пише — що? «Ромео і Джульєтту»? — і, зробивши непомітний піруетик, вигукує сам собі без жодного марнославства чи сорому: «Я геній!»

(Це піднімає цікаве питання: чи Шекспір знав, що він Шекспір? Але про це іншим разом.)

(Ані в кінематографу, ні в художньої прози немає своєї музи. У такому разі найбільш «придатною» музою могла би бути Калліопа — якщо те, що я творив, можна було вважати кіноепопеєю — або Талія, якщо комедією, або ж Мельпомена, якби я спромігся зіп’ятися на вершини, яких вимагає трагедія. Та це не так важливо. Не звертайте уваги.)

Нехай це все розіграється, сказав я. Послухаймо, що має сказати відставний поліціянт.

Драма часто заскакує драматурга зненацька. Щось має трапитися, а я не знаю, що саме, сказала Рія й покликала мене на допомогу, та от про що жодне з нас не здогадалося: тим чимось, що мало трапитися, був я.

Ми повернулися до будинку Ґолденів, де у великій вітальні, що виходила в Сади, в нас на шляху стала Василіса, що в одній руці тримала свого малого сина — мого малого сина — мого сина! — а в іншій пістолет. Невеличкий, перламутрове руків’я, золоте дуло. Дівчина з золотим пістолетом. У шовковій із рожевим відтінком нічній сорочці, поверх якої був накинутий довгий до підлоги мереживний пеньюар, вона нагадувала якусь італійську кінозірку — Моніку Вітті чи Вірну Лізі, я не був певний котру. Але пістолет був явно ґодарівським акцентом. Я згадав його героїню-вбивцю в «П’єро», яка заколола ліліпута ножицями в шию. Я не мав жодного бажання стати наступною версією цього карлика. Я навіть підняв руки. Заграй цю сцену, подумав я. Рія дивилася на мене, немов на божевільного.

Доброго ранку, Василісо, промовила Рія нормальним, зовсім не кінематографічним голосом. Опусти, будь ласка, цю штуку.

Що ви робите в моєму домі? — запитала Василіса, не опускаючи зброї. (Принаймні вона не відступала від сценарію.)

Мене покликав Нерон, пояснила Рія. Він хотів поговорити.

Він хотів поговорити з тобою?

Він дуже довго говорив. Скоро до нього прийде один чоловік.

Хто прийде? Чому мене ніхто не попередив?

Я прийшов, бо Рія непокоїться, сказав я. Через того чоловіка.

Ми всі його зустрінемо, сказала Василіса. Загадка розв’яжеться. Вона сховала пістолет до сумочки, де він зазвичай зберігався.

Перехід. Далі серія швидких кадрів, що зображають проминання часу, аби показати кепський стан Нерона. У нього невпевнена постава, голос і жести.

Коли вона збудила чоловіка, Нерон почувався не найкраще. Від ясності його довгої нічної промови не лишилося й сліду. Він говорив невиразно й плутано, немовби зусилля спогаду вимотало його до кінця. Василіса допомогла йому зайти до спальні й кинула:

— Душ.

Після того, як він прийняв душ, вона звеліла:

— Вдягнися.

Після того, як він одягнувся, вона мовила:

— Взуйся.

Він виглядав жалюгідно.

— Я не можу зав’язати шнурків, — заперечив він.

— Це капці, — мовила вона. — Взуйся.

Після того, як на його ногах опинилися капці, вона протягнула йому жменю пігулок.

— Ковтай, — наказала.

Після того, як він проковтнув, вона звеліла:

— Розкажи мені.

Він похитав головою.

— Один чоловік із минулого, — промовив.

Єдина причина, чому я щось знаю про капелюхи від «Борсаліно», це те, що мої батьки полюбляли по-дружньому сперечатися, насолоджуючись самим процесом більше, ніж результатом, про те, чи славетні федори можна зарахувати до їхньої колекції бельгійських знаменитостей. Фірма з виробництва капелюхів «Борсаліно» міститься поза межами Бельгії. Вона розташована в місті Алессандрії в італійському П’ємонті, що лежить