Читати книгу - "На скрижалях історії"

Іван начальнику відповів:

— Спробую вам допомогти, але коли вурки захочуть якогось викупу, тоді що?

— Обіцяю дати все з харчів, мої чоботи дорожчі.

Іван спробував переговорити з паханом Сорокіним. Той зразу забикував і навіть бакланити про це не захотів, заявив:

— Перестань лукатися! Не обтяжуй ботало! Не в моїх поняттях супитися!

Тоді Іван повів розмову з валетами верховодів, голодними юнаками:

— Обіцяю плату за цю справу хлібом і повну анонімність.

Вони погодилися:

— Ви нам чотири буханки хліба й стільки ж цукру. Усе це доставите днювальному в наш барак, але щоб ніхто не запалив. Після цього днювальний покаже вам, де заховані стирені чоботи.

Після виконання всіх вимог урок, чоботи строго секретно передали Івану.

Приїхала дружина Алешкевича. Вона щоденно навідується в склад. Ще й звертається до Івана — товаришу, не визнає всяких там табірних умовностей. Вона весела, життєрадісна, завжди з піснею. У нього навіть і настрій покращився, бо молода жінка скрізь вносить веселий, весняний тон.

Крім зеків, ніхто не знає, що таке етап. Це завжди тяжке випробування, ніщо так не виснажує, як 40-60-ти кілометрові переходи пішки, а буває, що й з ночівлею в дорозі. Гнітить душу невідомість. На старому місці вже якось обжилися, заспокоїлися, а на новому поки пристосуються, то всякого трапляється. Ось і цього разу піхтурять вони не менше шістдесяти кілометрів. Сонце зайшло, темніє, а вони ще в тайзі. Нарешті вийшли на високу поляну, а на ній зруйнована будівля. Начальник конвою скомандував:

— Зупиняємося тут на ночівлю.

Конвой почав готувати з колод вогнище, а зеки готують собі лігво навколо нього. Суха трава, якої тут аж занадто, замінила їм постіль. Стомлені довгим переходом, укрившись хто чим, усі враз поснули. Вогнище й світить, і трохи гріє, тож холоду не відчувають.

Зранку вохровці будять зеків, а на кожному з них лежить снігу сантиметрів по п'ятнадцять, бо трусився він усю ніч. Знов у невідому дорогу. Другий день вони на сухому пайку. Важко шелепати по свіжому снігу без битої дороги. Нарешті вибралися на гору, за нею табір Окуньки, розташований на березі невеликої річки, яка десь у тайзі впадає в Лодьму. Попід берегом під горою розташовані старі, темні бараки, вікон мало й вони невеликі. Від давності дощана покрівля вкрилась зеленим мохом.

Колись тут працювали лісоруби по найму, зеки ж прибули сюди значно пізніше. При таборі є конюшня, лазня, лікарня, комора. Річку перетинає гатка, що утворює невеличкий ставок, у якому багато окуня, від цього табір і отримав свою назву. Окуньки оточує з усіх боків непрохідна засніжена тайга.

Звечоріло. Новоприбулих зеків помістили в найнищих бараках, майже над річкою. Тут двоповерхові ліжка, є й матраци, а також і клопи. Дали прибулим посьорбати баланди.

У Івана в ланці його давній знайомий Яровий Юрій Якович і дядько Паровичний Петро. Узялися до роботи. Тайга в цій місцині така густа, що дерево біля дерева росте. Зрізали сосну, вона схилилася на сусідню. Спиляли її, обидві упали на третю. Тепер потрібно цю так підрізати, щоб вона не накрила лісорубів. Покликали десятника. Той порадив, що робити далі. Обережно підпиляли третю, але всі звалились на четверту, утворивши величезний курінь. А далі важка справа лісорубам.

Поки Іванова ланка відпочивала, сосна, на яку звалились спиляні ними дерева, не витримала, зламалась і весь курінь із шелестом і тріском завалився на сніг.

Уже майже три роки поневіряється Іван у цій тайзі, дивно, що ще живий усупереч лихій долі. Гострою скалкою в серці нестерпна думка про дітей, що ж воно далі буде з ним і з сім'єю. Дружина давно нічого не пише. У нього десь глибоко ще жевріє надія. Вона й тримає на цьому світі.

Добробут зека залежить від бригадира, який пише відсотки за виконану роботу. Досить розгнівати його будь-чим або не пригостити, коли отримаєш посилку, то вже й горя не оберешся... Не всі такі, але їхній Херовець — не приведи Господи. Білорус за національністю, у минулому священик, ніколи ні з ким не погоджується, хто нище його по посаді, зате перед начальством прогинається, як чернець. Івану довелося побувати й трелювальником, і навалювальником, і просіки в тайзі прорубувати, аби лише не чути його противного, писклявого голосу. Хоч і проповідував Херовець Бога, але в душі своїй його не мав. Зеки йшли охоче навіть на тяжкі роботи, але до хороших бригадирів.

Сформував трилювальну бригаду молодий зек Шумигай. Її завдання спускати колоди вниз із крутої гори, на якій зрізано лісостій. Робота тяжка, але цікава. Борсаються в снігу по пояс, вишукують колоди й спрямовують їх до низу, але пеньки часто зупиняють рух. Придумали з гладеньких сосен вимостити корито, з гори й донизу й по ньому спускають колоди без затримки. Половина людей зверху, інші внизу їх приймають. Робота стала легшою й продуктивнішою. Ще до снігу проклали дерев'яну кілометрів п'ять колію, по якій вагонетками возитимуть ліс до річки Лодьми.

Хоч як за день Іван намордується, а ввечері, коли заспокоїться, поїсть трохи й відпочине, хочеться почитати газету, дізнатися, що діється в світі, як живе рідна сторона, мила Україна. За роки ув'язнення, ще не