Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Одного дня Кит мол. симулював головний біль і домігся того, що охоронець супроводив його до медичного пункту. Повернувся ж він з очима аж скляними від потрясіння. «Ви тільки не бийте мене, — прийшовши до тями, мовив він, — я лише посланець, тому без рук».

Про що він довідався від медсестри, стисло можна передати таким чином: кожна свіжа партія хлопців поступає на верхній поверх. За кілька тижнів, коли вони звикають до короткого налигача, їх переводять до загальної популяції. Про лікування як таке годі було й думати. Про всяк випадок вона тримала аспірин і щедро відпустила у простягнуту долоню Кита мол. аж дві таблетки. Наостанок побажала йому скорішого пристосування. Усе одно нікого з тюр… тобто шпиталю, достроково не виписували. Принаймні, останні кілька років поспіль. Тільки коли хлопцю мине вісімнадцять, з’являється надія, що його визнають таким, що спокутував своє минуле. Отже, ті хлопці, яких вони бачили з м’ячиком біля корзини, потрапили сюди, коли їм виповнилося по тринадцять, а декому з них — і того не було.

Тепер для Кевіна все стало на свої місця. «Півникова ферма» була не чим іншим, як дійною коровою. Вона приносила неабиякі бариші усім, хто тут працював. І не дивно, бо вона ощасливлювала цілі родини, щоправда не раніше, ніж доводила їх до злиднів. Церковні конгрегації з усієї країни збирали кошти на девіантів так, як колись збирали на місіонерів у далекі країни. А Командор зі своїми медсестрами та охоронцями були всі заодно: усі вони були спільниками.

Кевін замислився: а чи може хлопець виступити позивачем у судовій справі? Вийти на свободу, дати свою історію ЗМІ… Після звільнення він міг би так і вчинити: подати до суду за викрадення чи примусове затримання проти його волі. Було лиш одне «але»: доведеться визнати, що всю свою «збоченість» він вигадав від початку й до кінця, а потім оманою ще й шантажував рідних. Звісно, навряд чи вони з того зрадіють… До того ж суддю, чи присяжних, чи хто там у них, нічого не коштуватиме переконати, що такий хлопець, як він, міг бути просто яким-небудь мстивим невиліковним рокгадсоніанцем, що закидає безглузді звинувачення. У такому разі в очах суду є слово закінченого малолітнього брехунця, котрий, втім, і сам це визнає, проти чесного слова шановного наставника в особі Командора. А на додаток є ще й ті численні папери, які Кевін сам охоче підписав.

Отже, очевидно, що найліпшим виходом з його становища було слухняно відбути термін і вийти звідси героєм. За такого розкладу перемога ставала більш віддаленим майбуттям, проте майбуттям безсумнівним. А коли так, то залишається тільки гідно використати час до звільнення: повчитись абощо? От недарма ж, щоб пом’якшити удар, лікарка натякнула Киту мол., що хлопці за їхньою програмою завжди одержують із SAT вище ніж 1400 балів.

Кожен наступний відтинок коридору за відчиненими дверима був занурений у пітьму. Та перший же крок у темряві відстежували автоматичні датчики руху, які вмикали світло. Тиша стояла така, що Кевін чув мікроскопічне потріскування флуоресцентних ламп до того, як вони вмикалися на повну.

Усю групу зібрали вести до підвалу, і зараз вони переходами спускалися за охоронцем нижче й нижче. Розбишака плентався у хвості, перешіптуючись із Кевіном. Томас іспанською мовою лаявся з Пацею Піратом, бо той, наступаючи йому на п’яти, зробив те буквально, віддавивши йому задник черевика. Тому Томас відстав, аби знову взутися.

«Хотілося б знати, як вона померла», — прошепотів Кит мол.

«А звали її зовсім не Бетсі», — міркуючи про своє, відповів Розбишака.

«Ти знав її?» — здивувався Вумник.

Розбишака кивнув і додав, що вона ганяла на байку. Звідти й шрам на нозі. Та одного разу не вписалася в поворот. То було на останньому колі. Занадто швидко увійшла у віраж. В умовах того треку це виявилося смертельним. Смерть за крок до перемоги. Численні ушкодження внутрішніх органів. Усе це він розповів із якоюсь чужою посмішкою.

«Вона… була твоєю дівчиною?», — здогадався Паця Пірат.

«Вона була відчайдушною засранкою», — відрубав Розбишака.

Тим часом Кевін вивчав власну руку. Він читав по ній своє життя. Крізь напівпрозорі нігті він бачив рожеве — саме такою була його шкіра, коли він був іще немовлям. Кожен ніготь можна було розглядати, як маленьке віконце в минуле. Мозолі ж, навпаки, вказували на неминучу старість і смерть. Коли він помре, його шкіра, мабуть, буде вся загрубіла і жовта, наче той мозоль. Долоня була свідченням щодо швидкоплинності часу. Дивлячись на відмінність між своєю дитячою шкірою та шкірою змертвілою, Кевін вирішив: поки ти живий, не можна гаяти жодної хвилини.

Спонукувані Командором, усі скупчилися навколо залізного столу. Не встиг він, відкинувши маслянисту поліетиленову плівку, задерти спідницю та висмикнути нитку з одного зі швів, як Кевін був тут як тут, удаючи з себе помічника. Він одразу ж заходився здирати бинта з зап’ястка, принагідно дивуючись, які ж недівочі у неї мозолі. Так само як і м’язи на руках. А от там, де він очікував побачити на зап’ясті під бинтом страшний поріз, шкіра, на подив, виявилася чистою — ані подряпинки. Безбарвна, але цілісінька. І навіть те, що на перший погляд здавалося синцем, у ході подальшого розмотування бинтів виявилося не чим іншим, як татуванням. Чорнильна пляма на внутрішній поверхні зап’ястка нагадувала метелика.

Придивившись, Кевін вирішив був, що вона-таки більше схожа на такий собі дивний хрест. Проте уважніший погляд переконав його: то була двосічна сокира.

Наче в театрі, Командор приглушив світло. Витягнув з кишені штанів якусь річ. Річ, схожу на сигару, тільки коротшу. Натиснув на «сигарі» кнопку. Пристрій кинув на підлогу червону цятку. То була лазерна указка. Червону цяточку Командор спрямував просто на тьмяні безкровні нутрощі