Читати книгу - "Домбі і син"

Загалом беручи, чоловік за такою роботою, — коли він то застигне над жмутом паперів у руці, то розкладає їх по порціях, то візьме новий жмут паперів і знову вивчає їх, стягнувши брови і випнувши дудкою рот, — весь час розкладає, тасує і знов застигає в задумі, — такий чоловік мимоволі, за примхою уяви, нагадує нам грача в карти. А містер Турбот-управитель скидався на нього не тільки рухами, а й обличчям. Це було обличчя людини, що дуже обачно веде гру, уміло використовує її сильні та слабкі позиції, подумки занотовує кожну карту, що лягає на сукно, і точно знає, де з них яка опинилася. Така людина вгадає всі карти, що на руках у партнерів, але ніколи не викаже того, що має сама.

Листи були писані різними мовами, але містер Турбот читав їх усі. Якби в торговельному домі знайшлося щось, чого б він не зміг прочитати, то це була б карта, якої бракувало в колоді. Майже з першого погляду він знав уже зміст листа, комбінував їх один з одним, як і справи, з ними пов’язані, і підкидав до тієї чи іншої купки, як людина, що знає всі карти з сорочок і заздалегідь обмірковує можливі їх комбінації.

І хоча серед інстинктів, властивих і диким, і хатнім котам, нахил до гри в карти не числиться, містер Турбот-управитель був, безперечно, з голови до п’ят представником котячої породи, що ніжився під теплим промінням літнього сонця в центрі нерівно окресленого світляного кола, творячи подобу сонячного годинника. З волоссям та бакенбардами, що завжди були непевного кольору, а зараз, на сонці, взагалі його втратили й нагадували шерсть попелястого кота, з довгими, старанно підстриженими й підточеними нігтями, із вродженою відразою до бруду, через яку він раз у раз перепиняв читання, вистежуючи, коли на його білошкіру, ніжну руку чи на лискучу тканину сорочки сяде порошина, щоб тут-таки її струснути, зі своїми скрадливими, м’якими рухами, гострими зубами, сторожкими очима, медовим язиком, жорстоким серцем, охайний та чепурний, містер Турбот-управитель вперто й терпляче сидів за столом, наче кіт, що стереже мишу коло нори.

Нарешті з листами було покінчено — за винятком одного, який вимагав окремого вивчення. Замкнувши в шухляді кореспонденцію конфіденційного характеру, містер Турбот-управитель подзвонив.

— А ти тут чого? — такими словами зустрів він появу свого брата.

— Посильний кудись пішов, а перед ним тільки я, — почулася тиха відповідь.

— Перед ним тільки ти? — пробурмотів управитель. — Ага! Велика честь для мене! Он, забери!

Вказавши на стосики розпечатаних листів, він зневажливо відвернувся й заходився зривати печатку з конверта, якого тримав у руках.

— Вибач, що турбую тебе, Джеймсе, — промовив брат, збираючи докупи листи, — але…

— А, ти мав щось мені сказати. Я так і знав. Ну?

Містер Турбот-управитель не підвів очей від листа, не

глянув на брата, — тільки чекав, так і не розкривши конверт.

— Ну? — невдоволено повторив він.

— Мене непокоїть Гаррієт.

— Яка Гаррієт? Що за Гаррієт? Я не знаю ніякої Гаррієт.

— Вона погано почувається і дуже змінилася за останній час.

— Вона вже давно змінилася, — відповів управитель. — Більше я не маю що сказати.

— Мені здається, що якби ти мене вислухав…

— Чому я повинен тебе слухати, брате Джоне? — Управитель саркастично підкреслив два останніх слова і скинув догори голову, але очей не підвів. — Гаррієт Турбот вже давно зробила вибір між своїми двома братами. Може, вона й кається, та нічого не поробиш, мусить терпіти.

— Не перекручуй моїх слів. Я не кажу, що вона кається. З мого боку було б чорною невдячністю навіть подумати таке, — відмовив старший брат. — Але, повір, Джеймсе, її жертва болить мені так само, як і тобі.

— Як і мені? — вигукнув управитель. — Як і мені?

— Її вибір, як ти це називаєш, болить мені не менше, ніж він дратує тебе, — пояснив той.

— Дратує? — перепитав управитель, вищиривши в усміху зуби.

— Ну, неприємний тобі, Коли так тобі більше до вподоби. Ти ж знаєш, що я хочу сказати. Я зовсім не мав наміру тебе образити.

— Мене ображає кожен твій вчинок, — відповів брат, раптом зло глипнувши на нього, але зараз же всміхнувся ще ширше. — Віднеси, будь ласка, ці листи. Я зайнятий.

Ця ввічливість була далеко дошкульніша, ніж гнів, і Турбот-молодший рушив до дверей, та на порозі спинився й сказав, озирнувшись:

— Тоді коли Гаррієт намарне благала, щоб ти, хай і справедливо обурений, все ж дарував мені мою першу провину, коли вона пішла від тебе, Джеймсе, щоб розділити зі мною мою лиху долю, і в сліпій своїй любові посвятила себе твоєму пропащому безталанному братові, що опріч неї не мав нікого, вона була молода і вродлива. Мені здається, якби ти побачив її тепер — якби захотів зустрітися з нею, — вона викликала б у тебе і співчуття, і захоплення.

Управитель нахилив голову й показав зуби, ніби почув якусь побрехеньку і хотів сказати «Та невже?», але не сказав нічого.

— Ми колись думали з тобою — видамо її рано заміж, і буде вона собі жити весело та безтурботно, — вів далі Турбот-молодший. — О, коли б ти знав, як радо відкинула вона всі ці надії! Як радо ступила на цілях, який обрала сама, і ні разу не озирнулась назад! Якби ти знав це, Джеймсе, ти ніколи не сказав би, що тобі чуже її ім’я. Ніколи!

Управитель знов нахилив голову й показав зуби, немов говорив: «Надзвичайно цікаво! Ти просто дивуєш мене!», — але й тепер не вимовив ні слова.

— Можна ще сказати? — тихо спитав Джон Турбот.

— У тому ж дусі? — усміхнувся брат. — Ради бога.

Джон Турбот зітхнув і вже було переступав поріг, коли його затримав братів голос.

— Якщо вона так