Читати книгу - "Домбі і син"

— Я нічого їй про тебе не кажу. Ми ніколи не говоримо про тебе. Лиш раз на рік, у день твого народження, Гаррієт каже: «Згадаймо ім’я Джеймсове й побажаймо йому щастя» — і тільки й цього.

— То скажи тоді все це, будь ласка, собі самому, — відповів той. — Може, воно буде тобі наукою, щоб більш не торкатися цієї теми при розмові зі мною. Я не знаю ніякої Гаррієт Турбот. Такої особи не існує. Може, у тебе є сестра, ну й радій з цього. У мене її немає.

Містер Турбот-управитель знову взяв зі столу листа і з глузливо-ввічливою посмішкою махнув ним у напрямку дверей. Розпечатуючи його, він провів брата похмурим поглядом, одхилився на спинку крісла й заходився уважно вивчати зміст листа.

То було послання від його визначного шефа — містера Домбі, писане в Лімінгтоні. Всі інші листи містер Турбот читав дуже швидко, але з цим він не квапився, зважуючи кожне слово і пробуючи їх на кожен з зубів по черзі. Прочитавши листа раз, він перебіг його вдруге і вибрав звідти такі пасажі: «Я бачу, що ця зміна обстановки корисна для мене, і не можу сказати напевне, коли повернуся», «Я хотів би, щоб ви, Турботе, вибралися сюди й особисто розповіли мені, як ідуть справи», «Забув сказати вам про молодого Гея. Якщо він не поїхав на «Сині та Спадкоємцеві» або якщо «Син та Спадкоємець» ще в порту — затримайте його поки що в місті, і пошліть замість нього якогось іншого хлопця. Я ще не вирішив остаточно».

— Ото шкода, — сказав містер Турбот-управитель, розтягуючи рот, наче він був у нього з гуми. — Гей уже далеко.

Проте цей пасаж, вміщений у постскриптумі, не давав спокою ні його думкам, ні зубам.

— Здається, — промовив він, — мій дорогий друг капітан Катл тоді мені сказав, що вже наступного дня Гея беруть на буксир. Шкода, що він уже так далеко!

Містер Турбот згорнув листа і задумано вертів ним на всі боки — то клав його лігма на стіл, то ставив на ребро, уздовж і впоперек (те саме, мабуть, проробляв він подумки і з його змістом), — коли тут обережно постукав у двері містер Перч-посланець, навшпиньки, кланяючись на кожному кроці, ніби кланятись було для нього найвищою насолодою, підійшов до столу і виклав на нього якісь папери.

— Ви все ще зайняті, сер? — спитав містер Перч, мнучи руки й поштиво схиливши голову вбік, як людина, що не має права тримати її просто в присутності такої особи й ладна відсунути її якомога далі.

— А хто хоче мене бачити?

— Та, сер, — ніжним голосом промовив Перч, — власне ніхто. Містер Джілс, сер, майстер корабельних інструментів, зайшов, каже, у невеличкій справі якогось платежу, але я сказав йому, сер, що ви страшенно зайняті, — страшенно.

Містер Перч кашлянув у руку й стояв, чекаючи на дальші розпорядження.

— А ще хто?

— Та, сер… Я б нізащо не насмілився, якби ви самі не згадали, хто ще… Той самий хлопець, сер, що приходив учора, а минулого тижня ввесь час тут вештався, і схоже на те, сер, — Перч зробив паузу, аби зачинити двері, — що то велике ледащо, судячи по тому, як він пересвистується на подвір’ї з горобцями.

— Ви нібито казали, він шукає роботи, Перче? — відхилившись на спинку крісла й дивлячись на кур’єра, спитав управитель.

— Так, сер, — Перч знову кашлянув у руку, — він то говорив, що хотів би якоїсь посади і має думку, що на корабельні для нього щось би знайшлося, оскільки він уміє рибу вудити. Та тільки… — містер Перч на знак сумніву похитав головою.

— А що саме він каже, як приходить? — спитав містер Турбот.

— Отож-бо, сер, — містер Перч ще раз кашлянув у руку, — він завжди цим способом виявляв своє послушенство, коли інших не знаходив, — загалом одне і те ж, — що йому треба заробляти на прожиток і що він хотів би побачитися з кимось із джентльменів. Тільки ж бачте, сер, — додав Перч, стишуючи голос до шепоту, і, корячись нестримному потягу зберегти таємницю, повернувся до дверей, щоб притиснути їх кулаком і коліном, наче вони й так не були щільно зачинені, — навряд чи годиться, щоб отакий простак тинявся тут і плескав язиком, що його мати була за мамку для молодого хазяїна, і через те він має надію, що наша фірма його виручить. Напевне, сер, — зауважив містер Перч, — я ніколи не насмілився б натякнути, — навіть, якби це було бажаним, — що місіс Перч теж могла б стати мамкою, хоч вона саме тоді годувала найпишніше з усіх дівчаток, на яких ми дозволили собі збільшити нашу родину.

Містер Турбот вищирив зуби як акула, але думки його, здавалося, були десь далеко.

— Може, — додав містер Перч, помовчавши й кашлянувши ще раз, — краще було сказати йому, щоб забирався звідси, бо інакше його запроторять до буцегарні. Хай би посидів там! Але сам я не зважуюсь це зробити, знаєте, сер, я з натури людина боязка, та ще й нерви, у зв’язку зі станом місіс Перч, геть розхиталися, — я це й присягою можу засвідчити.

— Покажіть мені того хлопця, Перче, — сказав містер Турбот. — Приведіть його сюди.

— Слухаю, сер. Вибачте, сер, — коло дверей містер Перч завагався, — але вигляд у нього дуже неприємний.

— То пусте. Якщо він тут, — приведіть. А містер Джілс хай трохи зажде. Я зараз прийму його.

Містер Перч уклонився, зачинив по собі двері так старанно, мовби з тиждень не збирався вертатись сюди, і подався шукати хлопця серед горобців на подвір’ї. Містер Турбот за той час