Читати книгу - "Домбі і син"

Посильний не забарився. За ним по коридору гупали чиїсь важкі, мов дві скрині, чоботи. З нецеремонним: «Давай, давай!» — вельми незвичним, як на містера Перча, він запровадив у кабінет міцного хлопця років п’ятнадцяти, з круглим червоним обличчям, круглою головою, круглими чорними очима, округлими кінцівками і, на довершення загальної округлості, з круглим, геть безкрисим капелюхом у руках.

Один кивок містера Турбота, і Перч зараз же зник, залишивши гостя віч-на-віч з управителем. У ту ж мить, як вони залишилися самі, містер Турбот, не кажучи ні слова, схопив гостя за горло й трусив його, аж голова хлопцеві, здавалось, почала відриватись від тулуба.

Ошелешений, хлопець прикипів безтямними, широко відкритими очима до джентльмена з стількома білими зубами, що раптом кинувся його душити; тоді перебіг ними по стінах — немовби хотів цим останнім поглядом (у разі, якщо його й справді задушать) збагнути ту страшну таємницю, торкнувшись якої, він так жахливо покутує — і нарешті спромігся вимовити:

— Гей, сер! Та пустіть же мене!

— Пустити тебе! — скрикнув містер Турбот. — А я що, тебе тримаю? — Хоч у цьому сумнівів не було: тримав, і то цупко. — Ах ти, собако! — процідив крізь зуби містер Турбот. — Я тебе придушу!

Байлер заскімлив: як — придушить ой, ні! та що ж це він робить? чого б йому не вдушити когось такого, як сам, дорослого, а не його, Байлера? Однак уже те, що його тут зустріли в отакий незвичайний спосіб, настільки обеззброїло хлопця, що, коли голова, його перестала хитатись і він ще раз глянув в обличчя джентльмена — або, вірніше, в його зуби — і побачив звіриний оскал, бідний Байлер забув, що він парубок, і зайшовся плачем.

— Я вам нічого поганого не зробив, сер, — прохрипів Байлер, званий інколи Робом, інколи — Благородним Точильником і завжди — Тудлом.

— Ах, ти шмаркачу! — відповів містер Турбот, поволі відпускаючи його шию, й, одступивши на крок, зайняв свою улюблену позицію. — Як ти смів прийти сюди?

— Я не хотів, сер, — пхинькав Роб, однією рукою потираючи собі шию, а другою втираючи сльози. — Я більше не прийду, сер. Я просто шукав роботи.

— Шукав роботи! Ти, Каїне! — повторив за ним містер Турбот, вп’явшись у нього очима. — Та хіба ти не послідущий волоцюга в Лондоні?

Цей докір, вельми дошкульний, був аж надто справедливий, і Тудл-молодший не міг його спростувати, тільки стояв і перелякано, мов покаяний грішник, дивився на містера Турбота. Взагалі він, можна сказати, був цим джентльменом зачарований, бо ні на мить не зводив з нього своїх круглих очей.

— Хіба ти не злодій? — спитав містер Турбот, сунувши руки в кишені.

— Ні, сер, — протестував Роб.

— Злодій!

— Їй-бо, ні, сер, — заскиглив Роб. — Я ніколи не крав, сер, повірте. Я знаю, я збився з пуття, сер, відколи взявся ловити птахів і вештатись по місту. Люди думають, — в нападі каяття признався Тудл-молодший, — що співочі птахи — цілком безневинні створіння, сер, але один бог знає, скільки в цих пуцьверінках зла і до чого вони можуть чоловіка призвести.

Його, в усякому разі, вони призвели до вельветової куртки, геть поношених штанів, малесенького червоного жилета, що більше нагадував жіночу горжетку, синьої сорочки під ним і вже згаданого капелюха.

— Я й додому майже не заходив ті десять місяців, відколи за птахами вганяю, — сказав Роб. — Як я можу туди прийти, коли всім на мене й подивитися сором! Сам дивуюся, — Байлер ревно заплакав, витираючи очі полою куртки, — чого це я досі не пішов і не втопився.

Здавалось, ніби всі ці зізнання — отже, й подив, чого це він досі не вчинив такого геройства, — витягли з хлопця зуби містера Турбота, і приховати щось перед цим потужним магнітом було понад його сили.

— Гарний дженджик! — похитав головою містер Турбот. — Для тебе уже мотузку сукають, братику!

— Знаєте, сер, — знов заридав бідолашний Байлер, і далі втираючись полою, — я часом не проти, щоб її вже висукали. А всі нещастя мої почалися з сачків. Та й як було не сачкувати?

— Не що? — перепитав містер Турбот.

— Сачкувати, сер. Сачкувати від школи.

— Тобто, ти вдавав, що йдеш до школи, а насправді не йшов?

— Так, сер. Це й зветься сачками, сер, — пояснив, понурившись, колишній Точильник. — Коли я йшов туди, мені проходу не давали, сер, а приходив туди — дубасили. Ось я й став сачкувати, ховався,і так все й почалося.

— І ти хочеш сказати, — містер Турбот знову взяв його за горло і кілька хвилин мовчки дивився на нього, — що тобі треба роботи?

— Я був би вдячний, сер, якби мене взяли, — ледь чутно озвався Тудл-молодший.

Містер Турбот-управитель штовхнув його в куток — той слухняно позадкував, затамувавши подих, не зводячи очей з його обличчя, — і подзвонив.

— Попросіть містера Джілса.

Містер Перч був надто добре вихований, щоб виявити подив чи принаймні зауважити ту особу в кутку, і дядько Сол з’явився миттю.

— Сідайте, прошу, містере Джілсе, — осміхаючись, сказав містер Турбот. — Як ся маєте? Сподіваюсь, у добрім здоров’ї?

— Дякую, сер, — відповів дядько Сол, видобуваючи з кишені гаманця, а з нього — кілька банкнот. — Єдине, що мені докучає— старість. Двадцять п’ять, сер.

— Ви такі ж акуратні й точні, містере Джілс, — сказав усміхнений управитель, видобуваючи якийсь документ з однієї з численних шухляд і розписуючись на нім під поглядом дядька Сола, — як будь-який з ваших хронометрів. Цілком правильно.

— Про «Сина й Спадкоємця», я бачив, у зведенні нічого нема, сер? — промовив дядько Сол з ледь відчутнішим, ніж звичайно, тремтінням у голосі.

— Про «Сина і Спадкоємця» у зведенні нічого нема, — підтвердив Турбот. — По-моєму, там штормило, і судно, мабуть, збилося з курсу.

— Але, дасть біг, уціліло, — сказав дядько