Читати книгу - "Домбі і син"

— Дасть біг, уціліло, — відкинувшись у кріслі, повторив Турбот своїм безголосим манером, від якого юного Тудла знову кинуло в дрож. — А вам, містере Джілсе, я думаю, бракує вашого небожа? — додав він уголос.

Дядько Сол кивнув головою, глибоко зітхнувши.

— Містере Джілсе, — Турбот погладив собі підборіддя й звів очі на майстра корабельних інструментів, — якби ви взяли до себе одного хлопця, то й вам було б веселіше і нашій фірмі ви зробили б послугу. Я знаю, — квапливо додав він, випереджаючи старого, — в крамниці нема чого робити, але він може витирати там порохи, чистити інструменти, робити чорну роботу, містере Джілс. Ось цей хлопець.

Сол Джілс опустив свої окуляри з лоба на очі й глянув на юного Тудла, що стояв у кутку і виглядав так, наче щойно пірнав головою у відро холодної води (цей вигляд, зрештою, був у нього завжди). Крихітний його жилет часто-часто здіймався від надміру почуттів, а погляд був прикований до містера Турбота, не зраджуючи ніякісінького інтересу до його майбутнього хазяїна.

— Візьмете його, містере Джілсе? — запитав управитель.

Старий Сол, хоч не дуже й тішився, відповів, що він завжди радий зробити послугу містеру Турботові, чиє бажання для нього — закон, і що дерев’яний мічман буде щасливий вітати у себе кожного, хто прийде від містера Турбота.

Містер Турбот геть-чисто оголив свої ясна, від чого юний Тудл затремтів ще дужче і якнайчемніше подякував старому за його люб’язність.

— Значить, він буде у вас, містере Джілсе, доки я не вирішу, що з ним можна і варто зробити, — сказав Турбот, підводячись і простягаючи старому руку. — Оскільки я вважаю, що відповідаю за нього, — тут він широко всміхнувся до Роба, який затрусився всім тілом, — буду вдячний, якщо ви візьмете його під пильний нагляд і повідомлятимете мене про його поведінку. Сьогодні, по дорозі додому, я загляну до його батьків — вельми поважні люди, — спитаю в них про дещо, а завтра вранці пришлю хлопця до вас. До побачення, містере Джілсе.

Його прощальна усмішка вмістила стільки зубів, що старому Солеві стало трошечки не по собі. І він почимчикував додому, думаючи про розбурхані штормом моря, кораблі, що йдуть на дно, людей, що борсаються у хвилях, про стару пляшку мадери, якій ніколи не бачити світла дня, й інші малоприємні справи.

— Ну, хлопче, — сказав містер Турбот, поклавши руку на плече юного Тудла й виволікши його на середину кімнати, — ти чув, що я говорив?

— Чув, сер, — відповів Роб.

— Гадаю, ти розумієш, — вів далі його патрон, — що якби ти надумався ошукати мене, то краще б тобі утопитися раз і назавжди ще до того, як ти прийшов сюди.

Видно було, що з усіх можливих розумових надбань Роб нічого так добре не втямив, як це.

— Якщо ти мені хоч трохи збрехав, — сказав містер Турбот, — то ніколи не навертайся мені на очі. Коли ж ні — чекай мене ввечері коло вашої хати. Я вийду звідси о п’ятій і поїду верхи. Тепер кажи адресу.

Роб поволі продиктував адресу, а містер Турбот записував. Роб узявся диктувати і вдруге, цього разу по буквах, наче боявся, що якась загублена крапка чи риска накличе згубу й на нього. По чім містер Турбот попровадив його до дверей, і Роб, що не зводив погляду зі свого патрона до останньої хвилини, тут-таки зник.

Цього дня в містера Турбота було чимало роботи й чимало людей удостоїлось честі бачити його зуби. Скрізь — у конторі, на подвір’ї, на вулиці, на біржі — скрізь блискали і рискали ці зуби. А о п’ятій вечора, коли привели гнідого коня — власність містера Турбота, — вони скочили в сідло і поблимали у Чіпсайд.

Оскільки о такій порі годі гнати коня по залюднених вулицях міста, навіть коли дуже хочеться, і оскільки містеру Турботу не дуже цього хотілося, то їхав він неквапом, лавіруючи поміж возів й екіпажів, об’їжджав де міг калюжі й болотисті ковбані на геть розмоклій дорозі і прикладав масу зусиль, аби не забруднити себе і свого жеребця. Їдучи отак інохіддю й позиркуючи на перехожих, він раптом піймав на собі погляд круглих очей

Роба, що прикипіли до його обличчя так, мовби ніколи з ним не розлучалися, а сам Роб, вилискуючи головою, підперезавшись скрученою хусточкою, що скидалась на плямистого вугра, явно виказував готовність уволити будь-яке його бажання, незалежно від ходи його коня.

Ця готовність хоч і лестила містерові Турботу, все ж видавалась дивною і почала привертати увагу перехожих, тому він, скориставшись тим, що людей і карет поменшало, а дорога стала сухіша, пустив коня риссю. Роб, не зволікаючи, учинив те ж саме. Містер Турбот перейшов на легкий галоп, — Роб і тут був напохваті. Далі кінь погнав чвалом, — Робові й байдуже. Коли б містер Турбот не скошував очі в той бік — там незмінно, і завжди бадьоро, верстав свій путь Тудл-молодший, професійно працюючи ліктями, — на зразок тих джентльменів, що бігають наввипередки ради призів.

Усе це було смішно, але й свідчило, яку владу здобув він над хлопцем, — і з цим містер Турбот, удаючи, що нічого не бачить, прискакав у квартал, де жили Тудли. Тут кінь стишив ходу, і Роб вирвався наперед, показуючи, куди завертати, а коли містер Турбот гукнув чоловіка з-під сусідських воріт, аби той, на час його гостини в колишніх Оленячих Садах, доглянув йому коня, — Робін уже був наготові і підтримував стремено, поки управитель злазив з сідла.

— А тепер, сер, — сказав Турбот, беручи хлопця за плече, — ходімо.

Відвідини батьківської господи явно непокоїли блудного сина, але містер Турбот підштовхував його ззаду, і хлопцеві не залишалося нічого іншого, як відчинити двері і дати себе увіпхати прямісінько між братів та сестер, що цілим гуртом сиділи круг столу за чаєм. Уздрівши приблуду в руках незнайомця, вся малолітня родина зняла одностайний рев, який так сильно різонув хлопця в груди, що коли він побачив між дітьми ще й бліду, розтривожену матір з немовлям на руках, то не втримавсь і додав до хору й свій голос.

Тепер уже ніхто не