Читати книгу - "Домбі і син"

— Ой Робе, безталанний мій хлопчику, що Це ти накоїв?

— Нічого, мамо! — жалібно вигукнув Роб. — Спитайте в джентльмена!

— Не хвилюйтеся, — сказав містер Турбот. — Я бажаю йому добра.

При цих словах Поллі, яка досі стримувала сльози, дала їм волю. Старші Тудли, що вочевидь снували намір відбити брата, розтулили кулаки, а молодші, почіплявшись зусібіч за мамину спідницю, позиркували з-під пухкеньких ліктиків на свого брата-шибайголову та на його незнайомого друга. Всі благословили джентльмена з чудовими зубами, що бажав Робові добра.

— Цей хлопець, — містер Турбот лагідно трусонув ним, — ваш син, мадам?

— Так, сер, — вклонившись, схлипнула Поллі.

— Боюся, поганий син.

— Для мене він не був поганий, сер.

— А для кого був? — поцікавився містер Турбот.

— Він був трохи вітрогон, сер, — пояснила Поллі, вгамовуючи немовля, що робила конвульсійні зусилля руками й ногами, прагнучи переметнутись повітрям до Байлера, — і водився з лихим товариством, але тепер, сподіваюсь, він скуштував гіркої і виправиться, сер.

Містер Турбот зиркнув на Поллі, на охайну кімнату і охайних дітей, на просте Тудлове обличчя, трохи батьківське, трохи материне, відбите й повторене рештою облич довкола, й узявся викладати мету свого візиту.

— Вашого чоловіка, здається, немає вдома? — спитав він.

— Ні, сер. Він на колії,— відповіла Поллі.

Блудному Робові при цій звістці явно відлягло від серця, хоча всі його розумові й фізичні здібності й досі перебували під владою його патрона: він так само не зводив з нього очей і лише вряди-годи кидав крадькома жалібний погляд на матір.

— Тоді я вам розкажу, — мовив містер Турбот, — хто я такий, як стрівся із вашим хлопцем і що хочу зробити для нього.

І містер Турбот розказав, тільки по-своєму. Розповів, як спершу хотів накликати різні страхіття на голову зухвалого хлопця за те, що він вештався коло контори Домбі й Сина; як потім роздумався, взявши до уваги його молоді літа, його каяття та його родину; як боявся, чи не зробить він нерозважного кроку, беручись помагати хлопцеві, і чи цей крок не викличе осуду людей розважних; але він робить його з власної волі і сам відповідатиме за наслідки; а що стосується колишніх зв’язків між матір’ю хлопця й родиною містера Домбі, то вони тут ніякої ролі не грають, і містер Домбі тут ніякої ролі не грає — єдина й головна роль в усій цій справі, від початку й до кінця належить лише йому — містеру Турботу. Склавши собі чимало похвал за свою доброту і прийнявши не меншу їх кількість від усіх присутніх членів родини, містер Турбот не прямо, та все ж доволі прозоро зазначив, що він довіку заслужив собі на безоглядну Робову відданість і самопосвяту як найскромнішу данину шани, котра йому належить. Самого Роба ця велика істина так уразила, що він, не відриваючи від свого патрона очей, з яких покотилися рясні сльози, гаряче закивав головою і кивав доти, доки його лискуча голова не почала, здавалось, відокремлюватися від тулуба, як то вже з нею було, під руками того ж патрона, сьогодні вранці.

Поллі, що одне небо знає скільки ночей не спала, побиваючись за своїм безпутним первістком, тижнями не бачачи його, ладна була впасти навколішки перед містером Турботом, перед добрим ангелом — незважаючи на його зуби. Та що містер Турбот уже зібрався відходити, то вона лиш обсипала його словами подяки, — своїми материнськими молитвами та благословеннями, — подяки такої щедрої (бо оплаченої серцем), надто для містера Турбота, що, коли б він і сподобився відплатити за ці щедроти усім, чим міг, то все одно залишився б у виграші.

Поки цей джентльмен пробирався в юрбі дітлахів до дверей, Роб кинувся до матері й покаянно обняв її разом із немовлям.

— Я тепер так старатимусь, мамо! — запевнив він. — Їй-богу, старатимусь!

— Старайся, мій хлопчику! Я знаю, ти будеш старатися — ради нас усіх, ради себе самого! — плакала Поллі, цілуючи його. — Але ж ти ще вернешся поговорити зі мною, — проведеш джентльмена і вернешся?

— Не знаю, мамо, — завагався Роб, потупивши очі. — А батько… коли він має прийти?

— Не раніш як о другій ночі.

— То я вернуся, мамо! — вигукнув Роб і, оточений радісним криком братів та сестер, що так привітали його обіцянку, кинувся навздогін містеру Турботу.

— Що, в тебе лютий батько? — спитав містер Турбот, котрий чув цю розмову.

— Ні, сер, — здивовано відповів Роб. — Кращого, добрішого батька нема в світі.

— То чого ж ти не хочеш з ним бачитись?

— Між батьком і матір’ю — велика різниця, сер, — подумавши, сказав хлопець. — Він навряд чи повірить, що я виправлюсь, — хоч дуже хотів би, я знаю. А мати… Моя мама, принаймні, завжди вірить в усе хороше, сер, благослови її бог.

Містер Турбот розтулив було рот, але не сказав нічого, доки не сів на коня й не одпустив чоловіка, що за ним дивився. Тільки тоді, пильно глянувши зверху вниз в уважне хлопцеве обличчя, він сказав:

— Завтра зранку прийдеш до мене. Тобі покажуть, де живе той старий джентльмен, — той старий джентльмен, котрий був сьогодні у мене, і до котрого, як було сказано, ти ідеш на службу.

— Так, сер, — відповів Роб.

— Цей старий джентльмен мене дуже цікавить, і, служачи йому, ти, хлопче, служитимеш мені. Зрозумів? Гаразд, — урвав він, помітивши, як проясніло кругле обличчя Роба. — Бачу, що зрозумів. Я хочу знати все про того джентльмена: як він живе, що робить день у день (бо маю намір чимось йому прислужитися), а надто, хто його відвідує. Розумієш?

Роб твердо кивнув головою й знову сказав: