Читати книгу - "На уходах"

Усі стишилися. Бакалавр звелів молитися і всі посідали.

— Учора прийшов сюди неграмотний новик. Його треба підучити азбуки і складів. Хто зі старших візьметься до того? Як ніхто не візьметься, то й самі такого призначимо.

Та перше хочемо добровольця.

— Я хочу його навчити, — каже Андрій.

— Гарно воно, так сьому і бути. Бери собі його і вчи.

Від того часу вони майже ніколи не розставались.

Андрій вчив Івася запопадливо. Івасеві здавалося спершу, що ніяк тому не дасть ради, що не в силі, хоч би і очі повилазили, порозуміти сих розмальованих хрущиків та комашок. Та Андрій так йому толкував, так показував, чим одне від другого відрізняється, що таки Івасеві ясно стало. За сим пішли склади букв у слова.

І тут обопільна любов хлопців доконала того, чого не можна іноді при дуже напруженій праці цілими місяцями добути. Андрій вчив Івася щиро, начеб хотів частину своєї душі у його душу вложити. Івась був кмітливий хлопець, бо він виростав серед буйної сонячної багатої української природи, серед широких, квітами замаєних, степів.

Було, оба вийдуть по школі де-небудь на січовий вал, або аж над Дніпрову кручу, сядуть під вербою і вчаться.

Козакам, що їх бачили, дуже це подобалось, і вони говорили:

— Із сих двох жовтодзьобів вийдуть побратими на усе Запоріжжя.

Івась спитав раз Андрія, що це таке побратимство, про яке козаки говорять.

— Побратимство між козацтвом — свята річ. Два козаки, звичайно ровесники, полюблять один одного, випробують вірність та характерність, а тоді йдуть у церкву і присягають собі побратимство. Тоді у них, начеб одна душа. Не мають між собою нічого тайного, та се ще нічого. Вони присягають, що один другого ніколи не полишить у злій чи добрій долі, що один другого рятувати буде в небезпеці, хоч би і своїм життям, і так аж до смерті, хіба що опісля доброхіть розійдуться. А коли б побратима зрадив, тоді ніхто на зрадника не подивиться, усі його відцураються.

— Так заведімо й ми між собою побратимство, — каже Івась.

Ми вже й завели, та воно так, що лише козакам на побратимство присягати, а ми ще хлопці. Коли б ми з таким пішли до панотця, то з нас люди сміялися б. Ти сього ніде не говори, бо нас уся школа на язики візьме, а се не в’яжеться з моїм отаманством.

По місяці науки підвів Андрій свого ученика перед учителем до екзамену. Івась був дуже наляканий та зворушений, його голос тремтів. Він читав дуже поволі, але читав добре. Вчитель аж здивувався. Похвалив обох, а Івася приставив до тих, що вже вміли без нічиєї помочі прочитати.

Дядько Касян заходив часто у бурсу, а дізнавшись про екзамен, вицілував обох і подарував півгривенника на ягоди.

У січовій школі ладились заздалегідь до річного екзамену. На таке свято приходила уся січова старшина, приїздили з паланок ті батьки, яких діти були у січовій школі. На такім екзамені співали хлопці кантати, говорили вірші. Присутні гості давали пильним хлопцям подарунки, а відтак забирали до себе на хутір своїх синів та їх товаришів. Звичайно ніхто зі школярів у часі шкільного відпочинку на Січі не лишався. Будь він і сирота без роду, то все-таки знайшлась щира козацька сімейна душа, що забирала його до себе у хутір на яблука. Того дня хлопці нетерпеливо дожидали і дуже з того раділи.

Цього року однак не так склалося, як ждалося. Зайшло таке, що треба було все забути, а взятись за пильніше діло.

Прийшла у Січ вістка, що донці стоять двома полками на Кінських водах табором та дожидають запорожців.

На Січі начеб огнем запалив. Кошовий видав наказ, щоб не гаялись виступати у похід та не дали гостям ждати.

По усіх закутках настала гарячкова робота. Ладили харчі, пекли хліб, сухарі, смажили кашу в салі, сушили рибу.

Ладили похідні вози, зганяли зі степу табуни коней.

Розіслано посильних козаків до козацьких паланок з приказом, щоб товариші зараз прибували на Січ. Тут роїлося, як у муравельнику. Народу сходилося з Запоріжжя щоднини сотнями. Коли вже усе було готове, приказав кошовий скликати велику раду. Довбиш вдарив на січовім майдані у котли і народ висипався з усіх куренів. Ті, що стояли табором за рікою, стали припливати на байдаках під січовий острів. На майдані було так глітно, що кому не стало місця, вилазив на дах куреня. Те саме зробили і школярі. Вони обсіли, мов горобці під осінь, дах свого куреня і дивилися на велику раду. Гомін зібраного народу розходився далеко.

З дому кошового вийшла січова старшина. Кошовий батько з булавою в руці ступав передом. За ним несли бунчучні бунчуки, держучи їх над головою кошового. Відтак ішов генеральний суддя з великою срібною печаткою та генеральний писар з срібним каламарем. За ним — обозний і курінні отамани зі своєю старшиною: осавулом і кухарем. На середині майдану стояло підвищення, і тут ступила старшина. Довбиш вдарив ще кілька разів дробом, і котел замовк. Гомін серед зібраних став утихати.

Кошовий зняв шапку і вклонився на усі чотири сторони, а ціла громада привітала його в один голос:

— Здоровий будь, кошовий батьку, дай, Боже, добрий час!

— Здорові і ви будьте, панове товариство, і гаразд вам усім.

Відтак підніс булаву вгору і всі затихли, начеб маком посіяв. Кошовий говорив голосно:

— Славне лицарство запорозьке, панове отамани