Читати книгу - "На уходах"

— Так вони звідтіля з крамом аж на Січ заходять?

— А по цілому світу з крамом йдуть. Наші козаки говорять: вижени москаля дверми, а він вікном у хату влізе. Ось який вони народ.

— А вони якої віри?

— Православні, як ми, так і хрестяться, та не так моляться. А «Отче наш» у них такий дивовижний, що ніяк не розбереш.

— Як я їхав сюди з дядьком Касяном, то до нас прив’язався якийсь донець. Він теж по-московському балакав.

— Е, воно не те. Донці козаки, як би й наші, лицарі, а то сказано: крамар. Тепер я тобі ще одно скажу: ти зі мною приятелюй як тобі подобається, та коли при других у нашому курені, ти мені честь віддай і отаманом мене зови, а то інші мене не будуть поважати. Приязнь приязню, а старшина таки щось значить.

— Добре, я тебе шанувати буду отаманом, та ти на мене не сердись, бо я сього не знав.

— Я не серджусь, а так тільки говорю, бо такий у нас звичай, як і у козаків. Сьогодні ясновельможний, а завтра, коли виберуть іншого, то такий козак, як кожний. У нас не можна від звичаю відступати ні на крок. Я тобі ще щось скажу: коли б тобі дещо у кого подобалось, хоч би так, що гинь — не руш, відвернись, а коли що найдеш, зараз віддай, а то, Боже сохрани, як за чуже карають: виб’ють різками до крові. У нас чуже святе. А коли б тобі хто що злого зробив, або коли б ти побачив, що товариш прогрішився, то скажи нашій курінній старшині, а у школі бакалаврові або отаманові шкільному ані словечка, хоч би тебе вогнем пекли. Такого слизькоязикого у нас страх не люблять. Ми вже собі самі, то є наша старшина, справу зробимо, розсудимо по правді, покараємо. Правда, він може опісля поскаржитися у школі перед старшиною, і нас би покарали, та він сього не зробить, бо його покарають теж.

А за товаришем то й життя не пошкодуй. І козаки так роблять, і ми теж. От ти бачив, як кацап зараз пом’як, коли я йому погрозив школярами.

— Що ж би ви йому зробили?

— Що? Послухай. Тут раз один крамар зневажив школяра, за вухо шарпнув та по лиці вдарив. Товариш поскаржився перед громадою. Ми змовилися, викрались уночі з куреня, перекралися через вал і цілий крам геть рознесли, порозкидали аж у воду. Він став оборонятися, а ми його звалили на землю і зв’язали руки та ноги. Своєю чергою не одному з наших дісталося, а ми таки своє зробили. На другий день, як батько кошовий дізнався, став розвідувати, та що з того? Дізнався, з чого пішло, та й каже: «Браві хлопці! Постояли за своїм товаришем, а коли нічого не вкрали, то ніяке мені діло над дітьми суд робити. Не чіпай їх та й годі!» Робив слідство і шкільний отаман: «Хто це зробив?» — питає. «Ми усі, — кажемо, — ніхто не відстав, карайте нас усіх. Крамар зневажив ні за що товариша, а ми йому ось як…» І нічого нам не було. І крамар мусив геть забиратися. У наступну неділю кошовий батько прислав на цілу школу два мішки горіхів.

— Ось воно як. А хто тоді отаманом у нас був?

— Я, — сказав з гордістю Андрій. — Се було минулого року. Мене вже вдруге отаманом вибрали.

— А ти, Андрію, звідкіля будеш?

— Я з Київщини. Мій батько, Демид Грушка, рибалкою був. Ще я малим був, як мою маму якийсь польський жовнір зневажив, а відтак убив. Батька тоді дома не було.

Як вернув, маму вже й поховали. Заплакав сердега над могилою. Опісля батько зараз продав хату з огородцем, вишукав того жовніра, вбив на вулиці, мов собаку. Мене узяв на байдак і вночі втік, аж на Січі опинився. Кілька літ жили ми так. Я між хлопцями, а батько у курені.

Пішов раз батько у похід на турка, та й загинув. Я сам остався без нікого.

— Так ти, Андрію, сирота.

— Я сирота. Та куди пак? Дивись на усю Січ: то усі мої батьки, вони всі мене люблять, згадуючи мого батька. Його теж дуже любили. Кажуть, що батько лицар був, відважний та завзятий. Та говорять мені ще: тям, синку, який твій покійний батько був. І справді, я би хотів таким бути, та куди мені!

— А у школі ти давно вчишся?

— Вже три роки минуло. Мені тоді десять літ було.

— Чи довго треба у школі вчитися?

— Доки можна, доки не підростеш та козаком не станеш.

Та зразу треба ще молодиком-новиком побути під рукою старшого козака товариша.

— А коли ж тут учитися, козацтва себто? Стріляти, на коні їздити тощо?

— Зараз. Тут хлопців і сього вчать. Зразу вчать бігати, ходити, у лаву ставати, відтак ми граємось у війну: одні бувають то турками, то татарами, то ляхами, а другі то вже козаки, та й нападають одні на других, а ті обороняються.

— А при козаках усе?

— Як трапиться. Нас розведуть на два боки, а тоді тягнуть жереб, кому ким бути. А коли вже воювати, так усе одно по якім боці, аби лише не датися та показати проворність.

— Я би хотів усе при козаках бути.

— Смішний ти хлопець. Хіба ж тобі прикажуть зараз перейти на турка або ляха? То лиш так… буцім. Не годиться, щоб козаки поміж собою воювали.

Балакали так, поки не зайшли у курінь, де саме калатавка скликала хлопців на снідання. Відтак пішли у школу. Йшли то цілою юрбою, то по кількох. Не один, що припізнився, біг, обтираючи