Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Станіслав із жахом відчув, що він потрапив у якусь сюрреалістичну ситуацію, що йому доведеться стати жертвою свого демократизму і що його, напевне, чекає безсонна ніч. Так воно, зрештою, і сталося, бо здоровило дістав із сумки ще одну пляшку і, хоч жінка переконувала, що йому вже досить, відкоркував, налив їй і собі і наказав:

— Пєй, Тань, за твоєго синашу хачу випіть!

Станіслав знову пішов у тамбур, де запалив люльку, але тут до нього пристав напівп’яний глист і почав випитувати, де він дістає такий тютюн. Станіслав йому спокійно пояснив, що купує тютюн на базарі, а кладе в нього чорнослив, який купує в комісійному, — від того з’являється приємний запах і смак.

— Да, діствітільно чорнослив, — сказав глист, принюхуючись. — А я думав, шо це із западних стран табак.

Насправді, тютюн таки був «із западних стран», Станіслав накупив його на останніх гастролях, але звірятися перед глистом потреби не мав, він і так страждав, що не вписується в антураж вагону і, здається, всі це помічали.

У купе жінка вже вклала дитину, прилігши біля неї боком, здоровань сидів побіч, хоч Станіславова полиця (долішня) була вільна, тримав у руці пляшку, а в другій склянку з недопитим трунком; на горішній полиці над ними свистав і гарчав його напарник; світло вже трохи пригасили, горіли тільки чергові лампочки. Доки дістався сюди, мусив оминати висунуті з полиць босі ноги з розчепіреними пальцями, від яких несло сопухом, — за цей короткий час вагон зумів улягтися. Станіслав постелив і собі й ліг. І хоч у вагоні не було чим дихати, люди довкола майже позасинали, хіба де-не-де балакали чи переходили. Станіслав спершу заснув. І йому приснився храм у Наумбурзі в Німеччині з дивовижним органом, що його свого часу наладжував Бах, і з картиною Луки Кранаха на одній зі стін: Христос із дітьми. І ті діти, яких було густо натицяно на картині, ніби яблук на дереві, раптом заворушилися, запхинькали, заплакали і почали видиратися з материних рук, тягнучись ручками до Христа, щоб схопити його за бороду чи волосся. Христос м’яко і спантеличено всміхався, ніби сам був тією яблунею, оброслою яблуками-дітьми. І хоч орган у тому храмі давно не грав, але в той мент зітхнув всією тисячею своїх труб і став висновувати з себе, як нитку, мелодію, котра почала обростати придихами і пригришами, — музика полилась униз величава й урочиста, а внизу, на лавиці, сидів карлик зі старим поморщеним лицем, заплющив очі і слухав, помахуючи в такт ручкою. І Станіслав відчув, як наповнюється цією музикою і починає нею проростати, ніби Христос із дітьми на картині Луки Кранаха…

Прокинувся раптово і раптом злякався: просто нього стриміло кругле, пласке, п’яне обличчя, ніби чатувала це на нього велетенська горила з довжелезними наставленими руками й розкаряченими пальцями.

— Ложісь, Вітька, і спі! — сказала сонно жінка.

— Нєт, Тань, не усну, — мовила горила. — Я буду піть і думать о тібє…

— Шо тібє о мінє думать? — сказала жінка. — О жені своєй думай!..

— Нєту у міня жени, — буркнула горила. — Бросіл я єя, стєрву!

— Зачєм же бросіл? — спитала жінка.

— Потому, что люблю я вашего брата, ілі вашу сестру, хе-хе, діствітєльно люблю. Дай прилягу возле тібя!

— Не дурі, Вітька! Тісно! Рибйонка разбудіш!

Горила повернулася спиною до Станіслава і спробувала примоститись на краєчку лавки, зрештою почала мацати жінку!

— Не дурі, Вітька! — байдужно сказала жінка.

— Тіхо мнє будь! — наказав здоровило. — Да, бабка ти шо нада!

Горилина рука лізла по жінчиній нозі, як велетенський павук.

— Ма, ма! — запхинькав хлопчик. — Ма, павуки мені сняться!

Жінка відкинула руку здоровила, яка вже майже сягала сокровенностей, і схилилася над дитиною.

— Спи, синку, спи! Відіш, рибйонка разбуділ! — сказала.

— Усньот! — байдужно мрукнув здоровань.

Станіслав повернувся до них спиною, але заснути не міг.

Нестерпно смерділо горілчаним перегаром, чути було перешепти і вовтузіння.

— Ну, шо ти сібє позволяєш! — сказала голосніше жінка. — Люді кругом! Брось! І іді спать!

— Тіхо мнє будь! — понуро наказав здоровань. — Не усну вєдь!

Тахкотів поїзд, хропли, сопіли люди, десь плакала дитина, десь грали в карти, вигукуючи: «Дама-Король!», десь почали їсти, бо вагоном розповзався дух чавлених помідорів, ковбаси, залежаної між різаним хлібом, огірками, смаженим м’ясивом, що позадихалося в поліетиленових торбинках. Лилася ріднина: компот, вода чи горілка. Станіслав не міг довго влежати на лівому боці, бо почало колоти в серці, й повернувся: горилоподібний нависав над жінкою, яка лежала на спині, в неї на джинсах — розчепірені пальці-павук; рука її схопилася за ті пальці і намагалася зсунути з лона.

— Тіхо мнє будь! — хрипів здоровань.

Тільки тепер Станіслав помітив, що чоловік на бічному сидінні не облігся. Сидів непорушно, як витесана з дерева скульптура. Мав зовсім лису голову, рідку бороду, що ніби прилипла до лиця, мокра з поту, чоловік повернувся до парочки і німо дивився, його чорні атранцитні очі палали, а густі кошлаті брови вигнулися, ніби п’явки. Сидів за столиком, місце напроти було порожнє.

Станіслав заплющився і знову захотів прикликати в уяву собор у Наумбургу, і орган, і музику, і Христа, але вони навіки зникли. Його хитало, гойдало, котило, ніби потрапляв у хвилі, які шпурляли його мертвим розбухлим тілом, і він відчував од того гірку приємність, а водночас і приреченість — здалося, йому ніколи не випливти з цього моря житейського, де пахне горілкою, ковбасою, компотом, дитячими люрами, де проявляється, як світлина на фотопапері, сіро-синє обличчя хлопчика з незбагненною хворобою, розширені очі, повні печалі й упокорення,