Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко 📚 - Українською

Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Індоарійські таємниці України" автора Степан Іванович Наливайко. Жанр книги: 💛 Інше / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 160
Перейти на сторінку:

Шраддга-тризна — це почесті, які щороку воздаються померлому предку. Вони вважаються сприятливими. Ритуал першої шраддги індуси намагаються відбути в якомусь святому місці, наприклад, у Хардварі на священній Ґанзі. Надалі вся церемонія відбувається вдома. Кожен запрошений жрець-брахман представляє небіжчика-предка, й багато сімей цього дня поминають усіх своїх предків. На жертовну учту запрошуються всі близькі родичі. Сама учта складається з зернят кунжуту, води й пінди. Спершу пригощають брахманів. Окрім пінд-кльоцок готують інші страви, залежно від місцевих звичаїв. Найближчі родичі отримують порцію кльоцок з кунжутом і водою, дальні родичі — тільки кунжут і воду. Кожного брахмана після учти обдаровують грішми.

Є низка інших термінів, пов’язаних із піндою: сапінді — обряд принесення в пожертву кльоцок-пінд для прилучення померлого до предків; пінда-да — жертвувач (давач) ритуальних кльоцок, також «годувальник», «пан»; пінда-патра — карнавка (чашка) для милостині або сама милостиня; пінда-пітрі-яджнья — підношення ритуальних кльоцок душам померлих предків; пінда-ґочаріка — наймит, що працює тільки за харч; піндака — шматок, кусень; брила; куля; кльоцка, піндарака — міст; <286> гребля; піндіка — підошва ноги; м’язи (СРС, 393).

У ряді термінів пінда — другий компонент: рактапінда — «кров’яна кулька/тільце», нетрапінда — «очне яблуко», а також «кіт»; пхенапінда — «мильна бульбашка» (санскр. пхена = укр. піна); парапінда — «чужий харч», досл. «чужа кльоцка»; екапінда (ека — «1») — те саме, що й сапінда, тобто «однокльоцник»; тарупінда — «шпиндель». Останнє слово наштовхує на думку, що тарупінда й шпиндель можуть мати спільний компонент пінд — пинд, тим більше що серед козаків засвідчене ім’я Шпинда.

Борис Грінченко у своєму «Словарі» подає низку слів, які не тільки фонетично близькі до пінда, а й можуть бути спорідненими з ним: пинда — пиха, пихатість, чванькуватість; пиндитися, або пиндючитися — чванитися, задирати носа; пиндючити — надимати, випинати; пиндючливий — пихатий; пиндження — хизування, чванство (СУМ, ІІІ 151). Між індійськими словами з пінда й українськими на пинд відчувається певний семантичний зв’язок.

Тож Талапінда, очевидно, одне з імен Балавіри.


15. Чамаренко

Чамаренко Дахно (РВЗ, 407; Полтавські полк і сотня).

Санскр. chamara: 1. бунчук, у Давній Індії неодмінний атрибут царської влади; 2. чамари — велика етно-кастова група в середньовічній і сучасній Індії.

Бунчук — атрибут, добре відомий запорозьким козакам. Бунчук — булава з китицями з кінського волосу, один із символів гетьманської влади. Було козаче звання — бунчужний на означення охоронця гетьманської інсигнії. В українців побутує прізвище Бунчук. Саме слово бунчук вважається запозиченням із тюркських мов (ЕСУМ, 296), хоча насправді воно згадується ще в «Ріґведі» й сходить до санскр. пуччха (puchchha), хінді пунчх (punchh) — «хвіст» (СРС, 395). Робився бунчук з хвоста тибетського яка або бика, який у санскриті має назву чамара — «як» або «віяло з хвоста яка, бика» (СРС, 207). Таким віялом відганяли комах від раджі або зображень богів під час жертвоприносин (ХРС, І 283). Тож такий атрибут, як бунчук, цілком може вважатися козацьким. Проте більші підстави пов’язувати прізвище Чамаренко з соціальною верствою чамари — «чинбарі», зважаючи, що українці знають і прізвища на означення інших соціальних верств — Гупало, Рахманенко, Шудренко, Панікар, Кудин, Мазепа, Рай, Царенко тощо. Чамари за соціальним статусом найближче стоять до шуд<287>рів, які складали четвертий стан давньоіндійського суспільства.

Якщо жерці-брахмани й воїни-кшатрії належали до двох вищих станів, а хлібороби, скотарі, ремісники й торговці — до середнього, так званих вайш’їв, то найбідніші верстви населення належали до нижчих каст. Вони й досі зберігають давні звичаї, вірування та обряди. Це повною мірою стосується і чамарів — чинбарів, чоботярів, шевців, що мали справу зі шкірою та шкіряними виробами. І сучасні чамари в Індії поклоняються духам гір і лісів, каміння, колодязів, духам-покровителям оселі, домашнього вогнища, худоби. Вони вшановують богинь, що відвертають недуги, практикують магічні дії, мають своїх чаклунів. Відзначають свої кастові свята, здійснюють свої весільні, поховальні й деякі інші специфічні церемонії, які помітно різняться від свят і звичаїв вищих станів (Гусева, 59).

Чамари — каста чинбарів, які жили в селах, здебільшого займалися обробітком землі, сезонно працювали на полях селян, оскільки, за кастовими приписами, не могли володіти власною землею (Алаев, 182). Касти, традиційним заняттям яких була робота в полі, перебували на найнижчому щаблі суспільної драбини. До них відносились і численні чамари. Вони вважалися слугами панівної касти, і кожен землевласник мав свого чамара. Представники нижчих прошарків населення, які формально мали ремісничий фах, як чинбарі, фактично використовувалися як наймити в поміщицьких господарствах, отримуючи за це певну винагороду. Чамари-чинбврі шили й лагодили різні шкіряні вироби — цеберка для колодязів, всіляку упряж, виконували іншу роботу за традиційну частку врожаю. Але взуття на замовлення шили тільки за окрему плату. Чамари водночас прибирали здохлих тварин, шкіра з яких і була для них основним матеріалом для роботи. А таке заняття вважалося ритуально нечистим, тому слово чамара, чамар з часом прибрало й негативного, лайливого відтінку (ХРС, І 516).

У звязку з цим привертає увагу, що в білоруській мові є слово чамра, яке теж вживається в подібному значенні: «Чамра, чого ты ходзіш?» (TC, V 287).

Білоруська мова знає і слово чамара із значенням «страховисько», «почвара», а ще — «неохайна людина». Що й собі перегукується із вживанням у деяких випадках слова чамар: «От чамаро ты стары!» Cлово вживається і в значенні «темний», «недалекий розумом»: «От чамара, не соображае нічого» або «Чамара, непо<288>нятлівая жанчына, не усе дома» (ТС, V 287).

Лайливе білор. чамра і фонетично, і семантично відповідає хінді chamra — «шкура», «шкіра» (ХРС, І 518), яке іноді теж вживається в негативному плані, наприклад, у виразі хінді cham ke dam chalana — «заробляти на життя проституцією». Де cham тотожне chamra — «шкура», «шкіра» (ХРС, І 526). Із цим можна порівняти в Бориса Грінченка слово шкура — про жінку легкої поведінки (СУМ, IV 503).

1 ... 102 103 104 ... 160
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"