Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— З цього стільця я посковзнувся, оббивка на ньому подерлася. І дивлюсь — з-під оббивки скельця сиплються і намисто біле на ниточці.

— Намисто, — промовив Іполит Матвійович.

— Намисто, — верескнув старий захоплено, — і дивлюсь, солдатику, далі, а там коробочки всяк. Я ці коробочки навіть і не чіпав. А пішов прямо до товариша Красильникова і доповів. Так і комісії потім доповідав. Не чіпав я цих коробочок та й не чіпав. І добре, солдатику, зробив, бо там коштовності найдені були, заховані буржуазією…

— Де ж ті коштовності?! — закричав предводитель.

— Де, де, — передражнив старий, — тут, солдатику, треба голову на в'язах мати. От вони!

— Де, де?

— Так от вони! — закричав рум'яний вартовий, радіючи з такого несподіваного ефекту. — От вони! Окуляри протри! Клуб на них побудували, солдатику! Бачиш? От він, клуб! Парове опалення, шашки з годинником, буфет, театр, в калошах не пускають!..

Іполит Матвійович закляк і, не рухаючись з місця, водив очима по карнизах. Так от вони де, скарби мадам Пєтухової! От вони! Всі тут! Усі сто п'ятдесят тисяч карбованців нуль нуль копійок, як любив говорити Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендер.

Діаманти перетворились у суцільне фасадне скло і залізобетонні перекриття, прохолодні гімнастичні зали були зроблені з перлів. Алмазна діадема обернулась на театральний зал з рухомою сценою, рубінові підвіски розрослись у цілі люстри, золоті змієподібні браслети із смарагдами обернулись на прекрасну бібліотеку, а фермуар перевтілився в дитячі ясла, планерну майстерню, шаховий кабінет і більярдну.

Скарби залишились, вони були цілі і навіть збільшились. Їх можна було помацати руками, але не можна було забрати з собою. Вони перейшли на службу іншим людям.

Іполит Матвійович помацав руками гранітне облицювання. Холод каменю передався йому в саме серце.

І він закричав. Крик його, шалений, пристрасний і дикий, — крик простреленої наскрізь вовчиці, — вилетів на середину майдану, метнувся під міст і, звідусюди відбитий ранковими звуками великого міста, почав глухнути і за хвилину зачах. Чудовий осінній ранок скотився з мокрих дахів на вулиці Москви. Місто рушило у буденний свій похід.

З приводу нашого усуспільненого літературного господарства до нас часто звертаються з запитаннями цілком закономірними, але й надто одноманітними; «Як це ви пишете вдвох?»

Спочатку ми відповідали докладно, вдаючись до деталей, розповідали навіть про серйозну сварку, яка виникла з такого приводу: вбити героя роману «12 стільців» Остапа Бендера чи залишити живим? Не забували згадати і про те, що долю героя було вирішено жеребкуванням. В цукорницю було покладено два папірці, на одному з яких тремтячою рукою було намальовано череп і дві курячих кісточки. Ми витягли череп — і за півгодини великого комбінатора не стало. Вія був зарізаний бритвою.

Потім ми стали відповідати скупіше. Про сварку вже не писали. А ще перегодом перестали вдаватися до деталей. І, нарешті, відповідали вже без Натхнення:

— Як ми пишемо вдвох? Та так і пишемо вдвох. Як брати Гонкури. Едмонд бігає по редакціях, а Жюль стереже рукопис, щоб не вкрали знайомі.

І раптом одноманітність запитань було порушено.

— Скажіть, — запитав нас якийсь суворий громадянин з числа тих, які визнали Радянську владу трохи пізніше ніж Англія і трохи раніше ніж Греція, — скажіть, чому ви пишете смішно? Які можуть бути смішки в реконструктивний період? Ви Що, збожеволіли?

Після цього він ще довго й сердито переконував нас у тому, що зараз сміх шкідливий.

— Сміятися гріх! — казав він. — Так, сміятися не можна! І усміхатись не можна. Коли я бачу це нове життя, ці зрушення, мені не хочеться усміхатись, мені хочеться молитись!

— Але ж ми не просто сміємося, — заперечували ми. — Наша мета — сатира саме на тих людей, які не розуміють реконструктивного періоду.

— Сатира не може бути смішною, — сказав суворий товариш і, підхопивши під руку якогось кустаря-баптиста, який видався йому стопроцентним пролетарієм, повів його до себе на квартиру.

Повів, щоб писати про нього нудними словами, повів, щоб вставити його в шеститомний роман під назвою: «А паразити— ніколи!»

Все, що ми тут розповіли, — не вигадка. Вигадати можна було б і смішніше.

Дайте такому громадянинові-алілуйнику волю, 1 він навіть на мужчину надіне паранджу, а сам зранку гратиме на трубі гімни і псалми, вважаючи, що саме так треба допомагати будівництву соціалізму.

І весь час, поки ми творили «Золоте теля», над нами витав лик суворого громадянина.

— А що, як цей розділ вийде смішний? Що скаже суворий громадянин?

Зрештою ми ухвалили:

а) роман написати якомога веселий.

б) якщо суворий громадянин знову заявить, що сатира не повинна бути смішною, — просити прокурора республіки притягти згаданого громадянина до кримінальної відповідальності за статтею, яка карає за головотяпство зі зламом.

І. Ільф, Є. Петров