Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Переходячи вулицю, озирнись обабіч.

(5 правил вуличного руху)

Пішоходів треба любити.

Пішоходи ж більша частина людства. Та й ще — краща його частина. Пішоходи створили світ. Це вони побудували міста, звели багатоповерхові будівлі, проклали каналізацію і водопровід, забрукували вулиці й освітили їх електричними лампами. Це вони понесли по всьому світові культуру, винайшли засіб друкування книг, вигадали порох, проклали мости через ріки, розшифрували єгипетські ієрогліфи, запровадили у вжиток безпечну бритву, скасували торгівлю рабами і довели, що з сої можна приготувати чотирнадцять смачних поживних страв.

І коли все було готове, коли рідна планета набула порівняно упорядкованого вигляду, з'явилися автомобілісти.

Треба сказати, що автомобіль теж винайшли пішоходи. Але автомобілісти про це якось одразу ж забули. Сумирних і розумних пішоходів почали давити. Над вулицями, що їх створили пішоходи, взяли владу автомобілісти. Бруківки стали вдвоє ширші, тротуари звузились до розмірів тютюнової бандеролі. І пішоходи почали злякано тулитись до стін будинків.

Життя пішоходів у великих містах — це життя мучеників. Для них запроваджено своєрідне транспортне гетто. їм дозволяється переходити вулиці тільки на перехрестях, тобто саме в тих місцях, де рух найбільший і де найлегше можна обірвати волосину, на якій здебільшого висить життя пішохода.

В нашій великій країні звичайний автомобіль, призначений, на думку пішоходів, для мирного перевезення людей і вантажів, набув загрозливих обрисів братовбивчого снаряда. Він виводить з ладу цілі шеренги членів профспілок та їхніх родин. Якщо ж пішоходові іноді й щастить випурхнути з-під срібного носа машини — його оштрафує міліція за порушення правил вуличного катехізису.

І взагалі, авторитет пішоходів дуже похитнувся. Вони, що дали світові таких славнозвісних людей, як Горацій, Бойль, Маріотт, Лобачевський, Гутенберг і Анатоль Франс, змушені тепер пошло кривлятися, аби лише нагадати про своє існування. Боже, боже, якого, по суті, нема, до чого ж ти, якого насправді нема, довів пішохода!

Ось іде він з Владивостока до Москви сибірським трактом, тримаючи в руці прапор з написом; «Перебудуємо побут текстильників», а на плечі в нього палиця, на якій теліпаються резервні сандалії «Дядя Ваня» і бляшаний чайник без кришки. Це радянський пішохід-фізкультурник, який вийшов з Владивостока юнаком і буде задавлений вже в похилому віці біля самих воріт Москви важким автокаром, номер якого так і не встигнуть запримітити.

Або ось ще один, європейський могікан пішохідного руху. Він іде пішки навколо земної кулі і котить поперед себе бочку. Він залюбки пішов би й так, без бочки. Але тоді ніхто не помітить, що він дійсно пішохід далекого прямування, і про нього не напишуть у газетах. Отож і доводиться все життя штовхати поперед себе трикляту тару, на якій до того ж (ганьба, ганьба!) великими жовтими літерами виведено слова, що вихваляють неперевершені якості автомобільного мастила «Мрії шофера».

Так деградував пішохід.

І лише в маленьких російських містах пішохода ще поважають і люблять. Там він ще хазяїн вулиць, безтурботно ходить бруківкою і пересікає її хитромудре, де тільки йому заманеться.

Громадянин у картузі з білим верхом, які здебільшого носять адміністратори літніх садів і конферансьє, без сумніву, належав до більшої і кращої частини людства. Він ішов вулицями міста Арбатова пішки, озираючись увсебіч з поблажливою цікавістю. В руці він тримав невеличкий акушерський саквояж. Місто, очевидно, нічим не вразило пішохода в артистичному картузі.

Він побачив півтора десятка біло-рожевих, блакитних і кольору резеди дзвіниць; впало в око облізле американське золото церковних бань. Над будинком офіційної установи лопотів прапор.

Біля баштових білих воріт провінціального кремля дві старенькі, суворі на вигляд, жінки розмовляли по-французькому, скаржились на Радянську владу і згадували улюблених дочок. Холодом тягло з церковного підвалу; звідти несло кислим винним запахом. Очевидно, там зберігалась картопля.

— Храм спаса на картоплі, — неголосно сказав пішохід. Пройшовши під диктовою аркою із свіжим, намальованим крейдою, гаслом: «Привіт 5-й окружній конференції жінок і дівчат», він опинився біля входу у довгу алею, що мала назву Бульвару Молодих Талантів.

— Ні, — промовив він з гіркотою, — це не Ріо-де-Жанейро, це куди гірше.

Майже на всіх лавочках Бульвару молодих Талантів сиділи самотні дівчата з розкритими книжками в руках. Дірчасті тіні падали на сторінки книг, на голі лікті, на зворушливі чілки. Коли приїжджий увійшов у прохолодну алею, на лавочках помітно заворушилися. Дівчата, затуляючись книжками Гладкова, Елізи Ожешко і Сейфулліної, кидали на приїжджого боязкі погляди. Він пройшов повз схвильованих читачок парадним кроком і вийшов до будинку виконкому — мети своєї прогулянки.

У цю хвилину з-за рогу виїхав візник. Поруч з ним, тримаючись за припаде пилом, облуплене крило фургона і розмахуючи товстелезною папкою з тисненим написом «Musigue», швидко йшов чоловік у довгополій толстовці. Він щось запально доводив пасажирові фургона. Пасажир, людина літня, з обвислим, як банан, носом, стискував ногами чемодан і час від часу давав своєму співбесідникові дулі. В запалі суперечки його інженерський картуз з блискучою плюшевою околичкою зеленого диванного кольору, скособочився. Обидві сторони часто і з натиском промовляли слово «платня».

Незабаром почулися й інші слова.

— Ви за це відповідатимете, товаришу Талмудовський! — крикнув довгополий, відсторонюючи од свого обличчя інженерову дулю.

— А я вам кажу, що за таких умов до вас не піде жоден пристойний фахівець, — відповів Талмудовський, намагаючись тримати свою дулю в тій же позиції.

— Ви знову про платню! Доведеться поставити питання про рвацтво!

— Плював я на платню! Я працюватиму задарма! — кричав інженер, схвильовано виписуючи дулею різноманітні спіралі. — Захочу—і взагалі піду на пенсію. Ви мені це кріпосне право облиште! Самі