Читати книгу - "Учень убивці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я тобі дещо приніс.
Я обернувся й побачив, що він увійшов і стоїть біля дверей. Я навіть не почув, як він відчиняв двері. Він простягнув мені зав’язану шкіряну торбинку.
— Що це? — запитав я, намагаючись не виказати, що бачив квіти і ляльку.
— Морська капуста.
Я широко розплющив очі.
— Проносне як весільний подарунок? Може, комусь воно й знадобиться, але трави, що я везу, можна посадити і вирощувати в горах. Не думаю, що…
— Це не весільний подарунок. Це для тебе.
В сум’ятті я взяв торбинку. Це було дуже сильне проносне.
— Дякую, що думаєш про мене. Але я зазвичай не хворію в дорозі і…
— Зазвичай тебе не намагаються отруїти в дорозі.
— Ти хочеш мені щось розповісти? — я намагався говорити невимушеним і веселим тоном, бо скучив за тим, як блазень корчить пику і глузує з мене.
— Лише пораджу, щоб ти не накидався на їжу, яку готують інші. Або взагалі не їж.
— На всіх бенкетах, які будуть у Гірському королівстві?
— Ні. Лише на тих, де хочеш вижити, — промовив блазень і повернувся до виходу.
— Пробач, — поспіхом сказав я. — Я не хотів вторгатися до твого помешкання. Я просто шукав тебе. Мені було спекотно, а двері були незачинені. Тому я ввійшов. Я не хотів підглядати.
Блазень запитав, не повертаючись:
— Тобі там сподобалося?
— Я… — Я не міг добрати слів, аби запевнити його в тому, що нікому нічого не розповім. Блазень зробив два кроки й уже зачиняв двері, коли я бовкнув: — Я б хотів знайти місце, яке б так само мені підходило. Я б нікому про нього не розповідав.
Блазень зачинив двері, але залишив шпаринку завтовшки з долоню.
— Послухай моєї поради, щоб вижити у цій подорожі. Судячи про людину, не варто усе міряти на свій аршин. Люди різні.
Блазень зачинив двері й пішов. Але його останні слова були дуже загадкові й спантеличили мене. Я подумав, що, можливо, блазень пробачив мені моє вторгнення.
Я запхнув торбинку з капустою в камзол. Хоч я й не хотів її брати, але покинути тут боявся. Я оглянув кімнату, проте в ній, як завше, було майже порожньо, нічого зайвого. Мадам Гесті спостерігала за тим, як я спаковуюся, не довіряючи мені нових речей. Я помітив, що на скрині був знайомий барельєф: олень з виставленими для нападу рогами.
— За наказом Веріті, — відрізала мадам Гесті на моє запитання. — Мені це подобається більше, ніж олень за ґратами. Хіба ні?
— Гадаю, що так, — відповів я. На цьому наша дискусія закінчилася. Ім’я та герб. Я кивнув сам до себе, узяв скриню з травами, скрижалями й манускриптом на плече і почав спускатися.
На східцях я зустрів Веріті. Спочатку не впізнав його, бо він піднімався, згорбившись, як старигань. Я пропустив його, аж потім упізнав, коли той глянув на мене. Дивно, коли зустрічаєш знайомого і не впізнаєш його. Я помітив, як на ньому висів одяг, а у скуйовдженому волоссі, яке дотепер було темним, пробивалася сивина. Веріті відчужено всміхнувся, а потім зупинив мене, наче щось згадавши.
— Ти їдеш на весільну церемонію в Гірське королівство?
— Так.
— Можна попросити тебе про послугу?
— Звісно, — сказав я, зворушений гіркотою в його голосі.
— При ній говори про мене тільки хороше. Але правду. Я не прошу тебе брехати. Проте розповідай тільки хороше. Я завжди думав, що ти добре ставишся до мене.
— Звісно, — сказав я, поки Веріті піднімався. — Звісно, сір.
Але він не обертався і не відповідав. Я знову був збитий з пантелику, як і після слів блазня.
У дворі зібралося повно людей та тварин. Цього разу не було жодних возів; в горах дороги геть погані, тому вирішили їхати на в’ючних тваринах, щоби було швидше. Королівський почет не міг запізнюватись; достатньо того, що наречений не приїде.
Стада й отари великої та дрібної худоби відправили ще вчора. Очікувалося, що ми дістанемось туди за два тижні, але ми мали тиждень у запасі. Я проконтролював, щоб кедрову скриню причепили до в’ючної тварини, а потім став біля Сажки, чекаючи. Хоч двір був брукованим, у задушливому літньому повітрі кублилася курява. Незважаючи на ретельне планування, серед учасників процесії панував безлад. Я помітив Севренза, який був найкращим лакеєм Регала. Останній відправив його до Оленячого замку місяць тому, щоб той передав його особливі побажання стосовно одягу, який слід було пошити. Севренз біг за Гендзом, обурюючись. Гендз теж чомусь нервував. Коли мадам Гесті давала мені останні настанови, як доглядати моє нове вбрання, вона обмовилася, що Севренз уже набрав стільки нового одягу, капелюхів та різного начиння, що довелося везти це на трьох в’ючних тваринах. Я припустив, що це дісталося Гендзу, бо хоч Севренз і був чудовим лакеєм, він боявся великих тварин. Роуд, ще один служник Регала, невдоволено плентався за ними. На своєму дужому плечі він ніс ще одну скриню. Напевне, цей додатковий вантаж засмутив Севренза.
Вони швидко загубилися в натовпі.
Я був здивований,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учень убивці», після закриття браузера.