Читати книгу - "Учень убивці"

Август уже сидів на добрій сірій кобилі й був неприродно збуджений, очікуючи сигналу рушати. Час, який він провів із групою Галена, змінив його. Колись він був повненьким хлопчаком. Август завжди поводився тихенько, але справляв приємне враження. У нього було густе чорне волосся, як у Веріті. Казали, що в дитинстві він нагадував свого двоюрідного брата. Я припустив, що тепер, коли Август краще володіє Скіллом, він ще більше нагадуватиме Веріті. Він теж буде присутній на весіллі як спостерігач від Веріті, в той час як Регал присягатиме від імені брата. «Регал — це його вуста, а Август — очі. Хто ж тоді я? Його кинджал?» — подумав я.

Я осідлав Сажку й від’їхав подалі від людей, які прощались і давали останні настанови на всі випадки життя. Я молив Еду, щоб ми вже скоріше виїхали. Здавалося, що цей хаотичний натовп буде вовтузитись і пакуватися цілу вічність. Але несподівано підняли штандарти, протрубили в ріг, і стовписько з коней, в’ючних тварин і людей почало рухатись. Я лише раз звів голову й побачив, що Веріті стоїть на вершині башти і проводжає нас. Я помахав йому, але сумніваюся, що він розгледів мене. А потім ми вийшли з замку і почали свій шлях звивистою горбистою дорогою, яка вела на захід.

Наш шлях пролягав до берегів широкої Оленячої річки, яку ми перейшли вбрід на кордоні з герцогствами Бак та Ферроу. Потім нам треба було пройти безкраїми долинами Ферроу (як виявилося, там було надзвичайно жарко). Потому наш шлях пролягав до Синього озера, а звідти — уздовж Холодної річки. Ця річка з простою назвою починалася в Гірському королівстві. Біля Холодного броду починався торговий шлях у горах, які нависали над ним. Ми мали піднятися вгору до Штормового проходу, а звідти дорога вела в густі зелені ліси Дощових нетрів. Нам треба було ближче — у Джампі. В Гірському королівстві воно вважалося справжнім містом.

В дечому це була неймовірна подорож, якщо не брати до уваги всіх неприємностей, які трапляються в процесі пересування. Через три дні дорога стала досить одноманітною, за винятком різних краєвидів. У кожному невеличкому містечку й поселенні нам доводилося зупинятись і приймати офіційні вітання та побажання на честь весілля кронпринца.

Але на широких рівнинах Ферроу такі пункти траплялися все рідше й рідше. Багаті ферми й торгові міста Ферроу були далеко на півночі вздовж Синьої ріки. В тутешніх долинах головно мешкали кочові пастухи, які збивалися в селитьби на торгових шляхах лише взимку. Це у них називалося «зеленою порою». Ми проїжджали повз отари овець, стада кіз і табуни коней; зрідка нам траплялися небезпечні дикі кабани, яких називають гарагари. Але в цьому краю ми зустрічали мало людей. Лише здалеку бачили їхні гостроверхі намети або ж пастухів, які зводилися в сідлі, піднімаючи свої ґирлиґи на знак привітання.

Ми знову почали спілкуватися з Гендзом. Ми ділилися їжею, вечорами готували її на одному вогнищі. Гендз розважав мене розповідями, як Севренз постійно бурчить через те, що шовковій одежі шкодить курява, у хутряні коміри заповзають жучки, а оксамит по дорозі витирається. Але ще більше він скаржився на Роуда. Я теж не пригадую нічого хорошого про цього чоловіка. Гендз не любив з ним їздити, бо той постійно підозрював його у крадіжках пожитків Регала. Одного разу Роуд навіть підійшов до нашого вогнища і почав нудно натякати на те, що буде з тим, хто задумає вкрасти щось у його пана. Стояла сонячна погода. Вдень ми обливалися потом, але вечори були приємними. Я спав на своїй ковдрі й укривався лише вряди-годи. Щовечора перевіряв, чи нічого не зникло з моєї скрині. Я щосили намагався берегти коріння, аби воно не засихало, і стежив, щоби скрижалі й манускрипт під час руху не пошкодилися. Одного разу я прокинувся через те, що Сажка тихо іржала, й зауважив, що хтось злегка пересунув скриню. Я притьмом перевірив її, але все виявилося на місці. Коли розповів про це Гендзу, він лише запитав, чи, бува, Роуд мене не заразив.

Жителі поселень та пастухи давали нам їжу. Ми щедро їм за це платили, тому дорога була не такою вже й важкою. Щоправда, водойм у Ферроу було менше, аніж хотілося, але день у день ми знаходили то струмок, то криницю, де можна було набрати води. А могло бути й гірше.

Ми рідко бачилися з Баррічем. Він прокидався раніше за нас і йшов попереду головної процесії, щоб його коні могли щипати найсмачнішу траву і пити найчистішу воду. Я знав, що він хоче, аби коні прибули у Джампі в бездоганному стані. Август теж постійно пропадав. Хоч формально він був на чолі нашої кавалькади, цей обов’язок було покладено на капітана його почесної варти. Я не міг зрозуміти, що спонукало його до цього: мудрість чи лінощі. Але Август постійно тримався осторонь, хоч іноді й дозволяв Севрензу прислуговувати йому, спати в його наметі і їсти разом з ним.

Я знову відчував себе дитиною. У мене було дуже мало обов’язків. Гендз виявився цікавим співрозмовником, у якого в запасі було повно історій та пліток. Часто-густо я лише ввечері згадував, що наприкінці нашої подорожі мені доведеться вбити принца.

Зазвичай ці думки приходили до мене, коли я прокидався пізно вночі. Небо над Ферроу здавалося набагато зорянішим, аніж в Оленячому замку, і я часто дивився на зорі, уявляючи, як можна розправитися з Раріском. У сумці з моїм одягом та особистими речами була добре спакована одна скринька. Я збирав її, ретельно все обдумуючи, і хвилювався, щоб не провалити свого завдання. Все треба зробити обережно, щоб на мене не впала навіть найменша підозра. Час теж потрібно було ретельно розпланувати: принц не повинен померти, доки ми у Джампі. Не можна псувати весілля. Він також не повинен померти, доки в Оленячому замку не проведуть церемонії, а весілля благополучно не завершиться. Інакше це сприймуть як лихий знак для молодят. Бо й справді, вбити принца — непросто.

Іноді я замислювався