Читати книгу - "Учень убивці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли ми нарешті побачили Синє озеро, воно здавалося нам далеким маревом. Я давно вже не від’їздив так далеко від моря, тому з подивом зрозумів, що скучив за водним краєвидом. Я відчував, що кожна тварина у нашій процесії думала про чистий аромат води. На шляху до великого озера поля ставали зеленішими, а пейзажі — привітнішими. Ввечері ми ледь стримували своїх коней від переїдання.
На Синьому озері постійно плавали торгові вітрильні судна. По їхніх строкатих вітрилах можна було зрозуміти не лише, чим вони торгують, а й до якого клану належать. На Синьому озері люди мешкали в поселеннях, де будинки стояли на палях у воді. Нас там добре прийняли, пригостивши прісноводною рибою. Мені вона здалася дивною на смак, бо я звик до дарів моря. Я відчув себе справжнім мандрівником. Ми з Гендзом почували себе великими цабе, коли одного вечора якісь зеленоокі дівчата з сім’ї торговців зерном, хихикаючи, завітали до нашого вогнища. Вони принесли з собою невеликі строкаті барабани, кожен з яких звучав по-своєму. Дівчата грали й співали для нас, поки не прийшли їхні матері. Вони насварили їх і повели додому. Я був під таким враженням, що більше не думав про принца Раріска тієї ночі. Ми йшли на північний захід. Синє озеро ми подолали на якихось плоскодонних баржах. Мені постійно здавалося, що вони от-от потонуть. На тому боці ми раптом опинилися в лісі й тепер сумували за спекотними днями у Ферроу. Ми йшли під могутніми кедрами, посеред яких подекуди траплялися зарості паперових беріз, а де ліс був випалений пожежами — росли берези, вільхи та верби. Коні бігли лісовою стежкою, гупаючи копитами по чорній землі. У повітрі відчувався солодкий аромат осені. Ми бачили незнайомих птахів, а я одного разу помітив величезного оленя. В нього було незвичне забарвлення, і він належав до виду, з яким я стикався вперше. Коні не могли пастися вночі, як раніше, тому нас рятувало зерно, яке купили на озері. Вночі ми палили вогнища і спали в одному наметі з Гендзом.
Тепер ми постійно йшли під гору, обходячи найкрутіші схили, але не сумнівалися, що підіймаємося в гори. Одного вечора ми зустріли делегацію з Джампі, яка привітала нас. Вони стали нашими провідниками. Здавалося, після цього ми пішли швидше. Вечорами нас розважали їхні музиканти, поети та жонглери. Нас частували їхніми ласощами. Часто мені доводилося згадувати про хороші манери, яких мене навчили Барріч із Чейдом. Бідолашний Гендз узагалі не спілкувався з нашими новими провідниками.
Більшість з них виглядали як ч’юрди. Я їх такими й уявляв: високими, зі світлим волоссям та поглядом; траплялися й вогненно-руді, неначе лисиці. Всі вони вирізнялися міцною будовою, як жінки, так і чоловіки. У кожного був лук або праща, і вони звикли більше пересуватись пішо, аніж їздити верхи. Вони вдягались у шерстяний та шкіряний одяг. Навіть найбідніші з них були вбрані в добротне хутро і носили його з таким виглядом, наче таке шили в кожній оселі. Вони постійно йшли нарівні з нашими кіньми і, здавалося, взагалі не відчували втоми. Під час нашої подорожі вони співали довгих пісень стародавньою мовою. Пісні звучали жалібно, але час від часу переривалися переможними або задоволеними вигуками. Пізніше я дізнався, що джампійці співали про свою історію, щоб ми знали, з ким пов’язує себе наш принц. Я припустив, що більшість із них — це менестрелі та поети, або, в перекладі з їхньої мови, «мирні». Зазвичай їх посилали, щоб зустріти гостей і розважати, доки вони не прибудуть на місце.
За два дні стежка стала ширшою, оскільки до неї вели інші трактики й дороги. Ми наближалися до Джампі. Тепер ішли широким торговим шляхом. Де-не-де він був викладений битим білим каменем. Наша процесія постійно зростала, бо до нас приєднувались жителі з сіл та племен із віддалених частин Гірського королівства, які хотіли побачити, як їхня принцеса присягатиме на вірність могутньому принцу з рівнин. Дуже скоро ми прийшли до Джампі разом із собаками, кіньми, козами, що належали до особливого виду (горяни використовували їх як в’ючних тварин), возами з подарунками та пістрявими поселянами, які подорожували разом зі своїми сім’ями або збивались у групки.
Розділ 20
Джампі
«…прийміть мій народ, а коли він прийде до міста, нехай завжди зможе сказати: “Нехай це місто та ці домівки будуть нашими, доки ми звідси не поїдемо”… Нехай тут завжди буде місця, щоб його отари та стада могли (нерозбірливо). Тоді у Джампі не буде чужинців, а будуть лише сусіди та друзі, які можуть у будь-який час прийти та піти». Така була воля Жертовної, і її дотримувалися завжди.
Це я прочитав на священній скрижалі ч’юрдів через декілька років, нарешті зрозумівши, що таке Джампі. Але коли ми вперше піднімалися до цього міста, я був розчарований і наляканий.
Їхні храми, палаци та громадські будівлі формою та кольором нагадували величні тюльпани з нерозкритими бутонами. Таку ж форму мали видовжені оселі кочовиків, які заснували місто; горяни фарбували їх виключно через свою любов до кольору. Кожну будівлю було перефарбовано до нашого приїзду та на честь весілля принцеси. Тому вони аж вилискували. Здебільшого переважали відтінки фіолетового, що перемежовувалися з жовтим. Втім, були представлені й інші кольори. Це нагадувало мені шафран, що пробивається крізь сніг та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учень убивці», після закриття браузера.