Читати книгу - "Учень убивці"

Але, підійшовши ближче, ми помітили, що посеред величних споруд стояли намети, тимчасові хатинки та інші невеличкі помешкання. У Джампі постійними є лише громадські споруди та резиденція короля. Все інше будують люди, які зупиняються у столиці, щоби попросити поради в Жертовного (так тут називають короля або королеву), відвідати сховища своїх скарбів та знань або щоб торгувати чи побачитися з іншими кочовиками. Племена приходять сюди і ставлять намети на кілька місяців, щоб одного ранку піти, залишивши після себе голу землю. Згодом на це місце приходить якась інша група. Але тут немає безладу: в місті існує чіткий поділ на вулиці, а на крутіші пагорби ведуть кам’яні сходи. По всьому місту можна побачити колодязі, лазні та струмки. Тут суворо пильнують, щоб на вулицях не було сміття чи відходів. Тут також досить багата рослинність, а на околицях міста лежать пасовиська для тих, хто прибуває сюди з отарами овець та кіньми. Місця, де горяни ставлять намети, можна впізнати по тінистих деревах та колодязях. У місті безліч садів, у яких ростуть квіти та стоять дерев’яні скульптури, за якими доглядають ще ретельніше, аніж ми в Баккіпі. Гості залишають у цьому саду свої витвори: кам’яні статуї, різьблені дерев’яні фігури або яскраві глиняні істоти. Це нагадало мені кімнату блазня, бо там теж гармонія форми та кольору милувала око.

Наші провідники зупинилися біля пасовиська за містом і пояснили, що це приготували зумисне для нас. За мить ми зрозуміли, що вони просять нас залишити тут своїх коней та мулів і йти пішки. Август, який формально був на чолі процесії, підійшов до вирішення цієї проблеми не вельми дипломатично. Я весь тремтів, доки він сердито пояснював, що у нас більше речей, аніж ми зможемо занести у місто, а багато хто з нас так втомився, що й думати не зможе про піший підйом. Я прикусив язика і ледь стримався, коли побачив, що місцеві були спантеличені, але поводилися ввічливо. Певна річ, Регал знав про цей звичай. Але ж чому він не попередив нас? А так ми одразу показали себе впертими і грубими.

Але гостинний народ швидко пристосувався до наших дивних звичаїв. Вони вмовляли нас відпочити і благали на них не гніватися. Ми деякий час стояли, роблячи вигляд, що нам зручно. Роуд та Севренз приєднались до нас із Гендзом. В останнього в бурдюку залишилось трішки вина, й він поділився з нами. Роуд неохоче запропонував нам кілька смужок копченого м’яса. Ми говорили, але я не звертав уваги. Шкода, що я побоявся підійти до Августа й попросити його бути терпимішим до звичаїв цього народу. Ми були їхніми гостями; достатньо того, що наречений не з’явився по свою принцесу. Я здалеку дивився, як Август радився зі старшими лордами, що поїхали з нами, але, судячи з того, як вони жестикулювали та кивали, я зрозумів, що вони були повністю згодні з Августом.

За кілька хвилин на дорозі з’явився гурт дужих молодиків-ч’юрдів. Їх супроводжували дівчата. Нам прислали носіїв, щоб вони допомогли віднести товари до міста. Звідкись з’явилися яскраві намети для слуг, які наглядатимуть за кіньми та мулами. Я дуже шкодував, що Гендз залишиться тут. Я довірив йому Сажку, взяв кедрову скриню з травами на одне плече, а на друге повісив свою сумку. Коли я приєднався до процесії, яка рухалася в місто, то відчув запах смаженого м’яса та вареної картоплі. Я побачив, як місцеві готують навіси та розставляють там столи. Ну що ж — Гендз голодним не залишиться. Як мені хотілося нічого не робити, а лише доглядати за тваринами й досліджувати це цікаве місто!

Не встигли ми піднятися кривулястою вулицею, що вела до міста, як нас зустріли високі жінки-ч’юрдки з ношами. Вони наполягали, щоб ми сіли в ноші й нас доправили до міста. Вони дуже вибачалися, що ми так втомилися під час нашої подорожі. Август, Севренз, старші лорди та більшість леді з радістю прийняли їхнє запрошення, хоча, як на мене, це було принизливо. Але відмовлятися від їхньої ввічливої пропозиції було б нечемно, тому я віддав свою скриню якомусь хлопчині, явно за мене молодшому, й сів у ноші. Одна з жінок-носійниць годилася мені в бабусі. Я зашарівся від того, що перехожі проявляли до нас неабиякий інтерес і зупинялися, щоби перекинутися з нами кількома фразами. Я побачив ще кілька таких самих засобів пересування, в яких сиділи зовсім старі та немічні люди. Я зціпив зуби і намагався не уявляти, що подумав би Веріті про наше невігластво. Я намагався приязно дивитися на всіх перехожих і милуватися садами й витонченими спорудами на нашому шляху.

Напевне, старенька помітила мої старання, бо стишила ходу, щоб я краще міг роздивитись окружжя, і показувала мені все, чого, на її думку, я не встиг помітити. Носії спілкувалися зі мною ч’юрдівською мовою і зраділи, коли з’ясувалося, що я трішки нею володію. Мене навчив Чейд, хоча й сам знав її поганенько. Але він не попереджав мене, що ця мова досить мелодійна. Дуже скоро я усвідомив, що інтонація відіграє таку ж роль, що й вимова. На щастя, я добре сприймаю мови на слух, тому почав відважно спілкуватися з моїми носіями, вирішивши, що коли доведеться виступати в палаці перед людьми високого становища, то не матиму вигляду чужоземця-невігласа. Одна з жінок, що мене несла, Джонкві, вирішила розповідати про всі місця, повз які ми проходили. А коли я сказав, що мене звуть Фітц Чівелрі, вона кілька разів повторила моє ім’я, аби не забути.

Я ледь вмовив своїх носіїв одного разу зупинитись, щоб вилізти й оглянути один сад. Мою увагу привернули не яскраві квіти, а якийсь вид верби, яка закручувалася, а не росла прямо, як звичайно. Я помацав гладку кору і подумав, що міг би вмовити зрізати мені пагін, але не зважився, бо вирішив, що це буде неввічливо. Якась стара жінка нахилилася біля мене, всміхнувшись, а потім провела рукою по низенькій дрібнолистій траві, що росла під деревом. Аромат від трави був дивовижний, а вона засміялася, побачивши моє задоволене обличчя. Я хотів тут ще побродити, але носії палко переконували мене, що