Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Він рішуче похитав головою.

— Ні, сер. Усі книги мають бути знищені; вони є інструментами папістського поклоніння. Немає жодної чистою англійською.

Я повернувся і навмання відкрив скриню. У ній було повно церковних прикрас. Я підняв золоту чашу з витонченим різьбленням. Це була одна з тих, які Едвіг кинув у ставок за тілом Орфан, щоб люди подумали, ніби вона злодійка-утікачка. Я покрутив чашу в руках.

— Вона не для продажу, — сказав Ґленч. — Усе золото і срібло віддадуть на переплавлення в монетний двір Тауера. Сер Ґілберт спробував купити деякі речі. Він каже, що орнамент гарний, і, можливо, так воно і є, але всі вони — цяцьки папістської церемонії. Він мав би знати краще.

— Так, — сказав я, — мав би.

Я поставив чашу назад. Двоє чоловіків занесли великий плетений кошик, і писар почав викладати на стіл габіти.

— Оті треба було випрати, — сердито сказав писар. — Їх ще принесуть.

Я відчував, що Ґленчу нетерпець повернутися до роботи.

— Я вас покину, — сказав я. — Постарайтеся нічого не забути, — навмисно додав, на мить утішаючись його ображеним поглядом.

Я перейшов через монастирський двір до церкви, уважно стежачи за чоловіками, які дерлися по даху; вся площа була всіяна розтрощеною черепицею. Усередині церкви світло все ще лилося крізь вишукані вітражі, створюючи калейдоскоп теплих кольорів на підлозі нефу. Але стіни й бічні каплиці тепер були голі. З даху долинали звуки стукоту й голоси. У передній частині нефу підлога була розбита, безліч потрощених кахлів. То було місце, де впав Едвіг і куди могли впасти дзвони, коли їх зрізали з даху. Я подивився вгору, у зяючий порожній простір дзвіниці, і поринув у спогади.

Обійшовши хресну перегородку, побачив, що катедри і навіть великий орган розібрали. Я похитав головою і повернувся, щоб іти геть.

Тоді я помітив постать у каптурі, яка сиділа в кутку на хорах, обличчя повернуте від мене. На мить відчув забобонний страх, уявивши, що Ґабріель повернувся оплакувати зруйновану справу свого життя. Постать обернулася, і я ледь не скрикнув, бо спочатку не бачив обличчя під каптуром, але потім розгледів виснажені смагляві риси брата Ґая. Він підвівся і вклонився.

— Брате лікарю, — озвався я, — я на мить подумав, що ви привид.

Він сумно всміхнувся.

— У певному сенсі так і є.

Я підійшов і сів, покликавши його приєднатися до мене.

— Радий вас бачити, — сказав він. — Я хотів подякувати вам за мою пенсію, мілорде Шардлейку. Уявляю, що це ви подбали, щоб мені дали підвищене утримання.

— Зрештою, вас обрали абатом, коли абата Фабіана визнали недієздатним. Ви маєте право на більшу пенсію, навіть якщо обіймали посаду лише кілька тижнів.

— Пріор Мортимус був незадоволений, коли братія обрала мене, а не його. Він повернувся до учителювання в школі, знаєте, у Девоні.

— Нехай Бог буде милосердний у його починаннях.

— Я вагався, чи правильно було погоджуватися на більшу суму, коли братії доводиться жити на п’ять фунтів на рік. Але їм більше не дали б, навіть якби я відмовився. І з моєю зовнішністю мені не буде легко в цьому світі. Думаю, я збережу чернече ім’я Ґай із Малтона, а не повернуся до свого мирського прізвища Елакбар — мені дозволено це робити, навіть якщо слово «брат» заборонено?

— Звичайно.

— Не треба почуватися винним, друже… думаю, ви мій друг?

Я кивнув.

— Так, звичайно. Повірте, мені було неприємно сюди знову повертатися за дорученням, я більше не хочу бути комісаром. — Я здригнувся. — Холодно.

Ґай кивнув.

— Так. Я надто довго тут сидів. Я думав про монахів, які щодня упродовж чотирьохсот років сиділи в цих стійлах, співаючи й молячись. Продажні, ліниві, віддані — серед них були різні. Але… — він показав на дах, де брязкали і стукали, — важко зосередитися.

Саме тоді нагорі почувся гучний удар молотка і посипалася пилюка. Клапті штукатурки з гуркотом падали вниз, і раптом денне світло влилося з отвору, сніп сонячного проміння торкнувся підлоги.

— Ми пробили діру, хулігани, — пролунав голос згори. — Обережніше!

Ґай видав дивний звук, щось середнє між зітханням і стогоном. Я торкнувся його руки.

— Нам треба йти. Полетить ще більше штукатурки.

На дворі його обличчя було похмурим, але спокійним. Копінґер холодно кивнув йому, і ми рушили до будинку абата.

— Коли монахи покинули монастир наприкінці листопада, сер Ґілберт попросив мене залишитися, — сказав мені Ґай. — Йому доручили наглядати за цим місцем до приїзду Портінарі, і він попросив мене допомагати. Рибний ставок сильно розлився у січні, знаєте; я допоміг його осушити.

— Мабуть, було важко жити тут наодинці, коли всі виїхали.

— Насправді ні, аж доки цього тижня не прийшли люди з Палати розподілу і не почали розчищати це місце. Взимку якось здавалося, що монастир лише чекає на повернення монахів.

Він здригнувся, коли великий шматок свинцю впав на землю позаду нас.

— Ви сподівалися на відтермінування?

Він знизав плечима.

— Людина завжди сподівається. До того ж мені було нікуди йти. Я весь цей час чекав, чи дадуть мені дозвіл виїхати до Франції.

— Я міг би вам допомогти з цим, якщо виникне затримка.

Він похитав головою.

— Ні. Повідомлення надійшло тиждень тому. Мені відмовили. Подейкують про нове об’єднання Франції з Іспанією проти Англії. Мені краще подумати, чи можу замінити цей габіт на дублет із панчохами. Після всіх цих років такий одяг буде незвичним для мене. І відростити волосся! — він опустив каптур і провів рукою по лисині.

Я побачив, що облямівка чорного волосся тепер мала домішок сивини.

— Що ви робитимете?

— Хочу виїхати за кілька днів. Я не зможу перебувати тут, коли вони зноситимуть будівлі. Ціле місто збирається; вони роблять з цього свято. Як же вони нас ненавиділи. — Він зітхнув. — Я можу поїхати до Лондона, де екзотичні обличчя не така вже й рідкість.

— Можливо, ви зможете стати там лікарем? Зрештою, ви маєте ступінь з Лувена.

— Але чи Колегія лікарів мене прийме? Чи навіть Гільдія аптекарів? Колишнього монаха кольору багнюки?

Він звів брову і сумно всміхнувся.

— У мене є клієнт, лікар. Я міг би попросити за вас.

Він помовчав, тоді всміхнувся.

— Дякую. Я був би вдячний.

— І я міг би допомогти вам знайти житло. Залишу вам свою адресу перед від’їздом. Заходьте до мене. Добре?

— Хіба не ризиковано спілкуватися зі мною?

— Я більше не працюватиму на Кромвеля. Повернуся до приватної практики, житиму спокійно, можливо, малюватиму.

— Будьте обережні, Метью. — Він глянув через плече. — Я не впевнений, що навіть для вас розумно вести дружню бесіду зі мною перед