Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Гнилого Копінґера. Я знаю достатньо, щоб ніколи не порушувати законів. І хоча я, можливо, не є реформатором, як раніше, однак і не став папістом.

— Сьогодні це нікого не захищає.

— Можливо, ні. Але якщо ніхто не почувається в безпеці, а це насправді так, то принаймні я не почуватимуся в безпеці, повернувшись до своєї практики вдома.

Ми дійшли до будинку абата, який тепер перейшов у власність Копінґера. Садівник дбайливо доглядав троянди, розкидаючи кінський перегній навколо кущів.

— Чи багато землі Копінґер орендував? — запитав я.

— Так, багато, і за низьку орендну плату.

— Йому пощастило.

— А ви не отримали винагороди?

— Ні. Я виконав завдання Кромвеля: знайшов убивцю і вкрадене золото і змусив монастир здатися. Проте недостатньо швидко. — Я запнувся, згадуючи тих, хто загинув. — Так, справді, недостатньо швидко.

— Ви зробили все, що могли.

— Можливо. Знаєте, я часто думаю, що міг би зрозуміти, ким був Едвіг, якби не відчував до нього такої неприязні, і тому намагався бути справедливим і непомильним. Навіть зараз мені важко усвідомити, що той чоловік, такий точний і впорядкований, у глибині душі був таким шаленим і божевільним. Хотілось би знати, чи цей порядок, ця одержимість цифрами та грошима допомагала йому тримати себе в руках. Можливо, він боявся своїх снів про кров.

— Я за це молюся.

— Але ця одержимість цифрами зрештою лише підживила його божевілля. — Я зітхнув. — Розкрити складну істину ніколи не буває легко.

Ґай кивнув.

— Потрібні терпеливість, мужність, зусилля. Якщо істина — саме те, що ви шукаєте.

— Ви знаєте, що Джером мертвий?

— Ні. Я не чув новин, відколи його забрали в листопаді минулого року.

— Кромвель наказав посадити його у в’язницю в Ньюґейті. Там, де його побратимів заморили голодом. Невдовзі він помер.

— Нехай Бог упокоїть його збідовану душу. — Брат Ґай замовк, нерішуче дивлячись на мене. — Чи знаєте ви, що сталося з рукою Розкаяного Розбійника? Вони забрали її одночасно з Джеромом.

— Ні. Я уявляю, що коштовне каміння вилучили, а релікварій розплавили. Сама рука, мабуть, уже спалена.

— Знаєте, це була рука Розбійника. Докази дуже вагомі.

— Ви все ще думаєте, що вона могла творити дива?

Він не відповів, і якусь хвилину ми мовчки йшли до монашого кладовища, де робітники відкривали надгробки. Я побачив, що з родинних склепів на церковному подвір’ї залишилися купи уламків.

— Скажіть мені, — мовив я нарешті, — що сталося з абатом Фабіаном? Я знаю, що йому не дали пенсію, оскільки він не підписав капітуляції.

Ґай сумно похитав головою.

— Його забрала до себе сестра. Вона працює швачкою в місті. Йому не стало краще. Інколи він говорить, що піде на полювання чи в гості до місцевих землевласників, і їй доводиться його стримувати, щоб не виїжджав у лахмітті, — і це зараз єдине, що в нього є, — їхньою старою шкапою. Я призначив йому деякі ліки, але вони не допомагають. Розум покинув його.

— «Ой, попадали лицарі», — процитував я.

Я зрозумів, що несвідомо вів нас до саду. Попереду виднілася задня стіна монастиря. Я зупинився, відчувши, як усередині щось перевернулося.

— Повертаємося назад? — м’яко запитав Ґай.

— Ні. Ходімо далі.

Ми підійшли до воріт, які вели до болота. У мене була зв’язка ключів, і я відчинив ворота. Ми пройшли і зупинилися, дивлячись на похмурий краєвид. Листопадова повінь давно відійшла, болото було брунатне і мовчазне, купки очерету тихо коливалися на вітрі, а їхнє зображення відбивалося в застояних плесах. Річка була повноводною. Морські птахи гойдалися на поверхні, їхнє пір’я куйовдив вітер із моря. Я тихо заговорив.

— Вони приходять до мене уві сні, Марк і Еліс. Бачу, як вони борсаються у воді, тонуть, кричать про допомогу. Іноді прокидаюся від власного крику. — Мій голос зірвався. — По-різному я любив їх обох.

Брат Ґай довго дивився на мене, а тоді витягнув зі свого габіту складений, дуже пом’ятий папір і подав його мені.

— Я довго думав, чи показувати це вам. Сумнівався, чи менш боляче буде не бачити його.

— Що це таке?

— Він з’явився на столі в моїй амбулаторії місяць тому. Я повернувся з лікарні, і він там лежав. Гадаю, контрабандист підкупив одного з людей Копінґера, щоб той підклав його мені. Лист від неї, але написаний ним.

Я розгорнув і почав читати лист, написаний чітким круглим почерком Марка Поера:

Брате Ґаю,

Я попросила Марка написати листа для мене, оскільки його почерк кращий за мій. Я надсилаю його людиною з міста, яка іноді приїжджає до Франції, вам ліпше не знати, хто це.

Прошу пробачити мені, що пишу вам. Ми з Марком у Франції в безпеці, проте не скажу де. Я не знаю, як ми тієї ночі пройшли через болото, одного разу Марк провалився, і мені довелося його витягувати, але ми дійшли до човна.

Минулого місяця ми одружилися. Марк трохи знає французьку і дуже швидко вдосконалює свої знання, тож ми сподіваємося, що він зможе отримати посаду службовця в цьому маленькому містечку. Ми щасливі, і я починаю відчувати спокій, якого не знала відтоді, як помер мій двоюрідний брат, хоча не знаю, чи світ тепер дасть нам спокій.

Немає причин, сер, чому вас це мало б цікавити, та я хочу, аби ви знали, що мені було прикро обманювати вас — того, хто мене захищав і багато чого навчив. Про це я шкодую, хоч не шкодую, що вбила того чоловіка. Він заслуговував на смерть, якщо так можна сказати про людину. Я не знаю, як у вас складеться життя, але благаю нашого Господа Ісуса Христа берегти і захищати вас, сер.

Еліс Поер

Двадцять п’ятого січня 1538 року

Я згорнув лист і пильно дивився на річку.

— Вони про мене взагалі не згадують.

— Лист вона написала мені. Вони не знали, що я вас знову побачу.

— Отже, вони живі та в безпеці, чума на них. Можливо, тепер мені нарешті перестануть снитися ті жахіття. Чи можу я це повідомити батькові Марка? Він був дуже засмучений. Просто я отримав таємну новину, що він живий?

— Звичайно.

— Вона має рацію, тепер у світі немає нічого безпечного, немає нічого певного. Іноді я думаю про брата Едвіга та його безумство, про те, як він думав, що зможе купити Боже прощення за ці вбивства двома торбами вкраденого золота. Можливо, ми всі трохи безумні. У Біблії сказано, що Бог створив людину за своєю подобою, але я думаю, що ми створюємо і змінюємо її залежно від того, яка