Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Він повернув кобилу на південь, до вулиці Бікон. Навіть тут дорога була зловісно порожньою, а ніч здавалася ще більш лиховісною від запаху диму. Здавалося, що саме повітря скупчується навколо Норріса, наче зашморг, який затягується. Будинок Гренвілла був уже просто перед ними. Коли вони під’їхали до брами, кобила раптом почала задкувати, витріщившись на тінь, що рухалась. Норріс потягнув віжки, фаетон сіпнувся й нахилився. Аж тоді вдалося вирівняти екіпаж. І лише після цього він побачив, що так налякало тварину.

Чарльз Лекевей, вдягнутий у саму лише нічну сорочку, стояв на передньому подвір’ї і здивовано дивився на Норріса.

— Ти повернувся, — пробурмотів він.

Венделл зістрибнув з фаетона.

— Просто дозволь йому забрати Розу і нічого не кажи. Будь ласка, Чарльзе. Дозволь їй поїхати з ним.

— Я не можу.

— Заради бога, ти ж був моїм другом. Він просто хоче забрати Розу.

— Я думаю... — голос Чарльза перервався схлипуванням, — я думаю, що вона її вбила.

Норріс зіскочив з фаетона. Він схопив Чарльза за комірець нічної сорочки і притиснув його до паркана.

— Де Роза?

— Моя мати... вона і той чоловік забрали її...

— Куди?

— До мосту Прізон Пойнт, — прошепотів Чарльз, — гадаю, уже надто пізно.

За мить Норріс був знову у фаетоні. Він не став чекати Венделла — кобила бігтиме швидше, везучи лише одного чоловіка. Ударив батогом, і кобила рвонула галопом.

— Почекай, — крикнув Венделл і побіг за ним.

Але Норріс ще раз ударив батогом.

Екіпаж зупинився.

Затиснуга на підлозі карети під вагою тіла Біллі, Роза вже не відчувала ніг. Вони заклякли і не слухалися її. Мертві кінцівки, які так само могли б належати і трупу Біллі. Вона почула, як відчинились дверцята, відчула, як хитнулась карета, коли Елайза вийшла з неї на міст.

— Почекайте, — застеріг Б’юрк, — там хтось наближається.

Роза почула неквапливий цокіт кінських копит по мосту. Що міг подумати вершник, коли проїздив повз карету, яка стояла на узбіччі мосту? Чи кинув він швидкий погляд на чоловіка та жінку, які стояли біля перил і дивились на воду? Чи подумав він, що Елайза та Б’юрк були коханцями, які потайки зустрілися на цьому безлюдному місці? Почав гавкати собака Біллі, і вона почула, як він шкрябає карету, намагаючись дістатися свого мертвого хазяїна. Чи помітив вершник цю дивну деталь? Пес, який гавкає та шкрябає карету, і пара, що безтурботно стоїть, відвернувшись до води, і не звертає на нього жодної уваги?

Роза намагалася покликати на допомогу, але не могла набрати достатньо повітря, і її голос був приглушений важкою промасленою тканиною, що накривала її та Біллі. І собака, той галасливий собака, продовжував гавкати та шкрябати. За його шумом було геть не чути тих слабких криків, на які вона була спроможна. Дівчина почула, як кінь побіг риссю, а потім стукіт копит поступово стихнув. Вершник так і не здогадався, що його неуважність щойно призвела до смерті жінки.

Дверцята карети відчинилися.

— Прокляття! Мені здається, я щось почула. Один із них ще живий, — вигукнула Елайза.

Промаслену тканину відкинули. Чоловік схопив тіло Біллі і витяг з карети. Роза набрала повні груди повітря і закричала, її крик одразу ж обірвала товста рука, яка затиснула їй рот.

— Подайте мій ніж, — сказав Б’юрк Елайзі, — зараз я заткну їй пельку.

— Ніякої крові в кареті. Просто кидайте її у воду, перш ніж хтось іще з’явиться.

— А що, як вона вміє плавати?

Відповіддю на його питання був тріск одягу, це Елайза розірвала спідницю Рози на стрічки. З жорстокою спритністю вона зв’язала дівчині щиколотки. Жмут тканини запхали їй до рота, потім чоловік зв’язав її зап’ястки.

Пес, що досі гавкав, почав шаленіти. Він бігав навколо карети й вив, але не підходив, щоб вони не вдарили його.

— Кидайте її у воду, — сказала Елайза, — бо цей собака зараз точно приверне увагу когось іще... — вона замовкла. — Ще хтось їде.

— Де?

— Кидайте швидше, доки вони нас не побачили.

Роза схлипнула. Чоловік витягнув її з карети. Вона звивалась у його руках, її волосся хльостало його по обличчю. Дівчина намагалася вирватись. Але руки чоловіка були надто міцними, і для нього було вже надто пізно зволікати з тим, що він збирався робити. Коли Б’юрк ніс її до перил, вона мигцем побачила Біллі, який лежав мертвий біля карети. Його собака присів поруч з ним. Роза побачила Елайзу, її волосся було розпатлане і розвівалося на вітрі. Вона побачила небо, зірки було ледве видно крізь хмари диму.

Потім вона почала падати.

35

Норріс почув сплеск навіть із Лечмер Пойнту. Він не помітив, що саме тільки-но впало у воду, але бачив карету, яка стояла на мосту попереду. І почув виття собаки.

Коли він під’їхав, то побачив тіло хлопчика, яке у незграбній позі валялося біля заднього колеса карети. Чорний собака сидів поруч з ним, витріщивши зуби, наче не дозволяючи чоловікові та жінці підійти до людини, що впала. Це був пес Біллі.

— Ми не змогли вчасно зупинити коня, — крикнула жінка, — це жахлива випадковість! Хлопчик вибіг просто перед нами, і... — вона замовкла, коли з подивом упізнала Норріса, який зістрибнув з фаетона. — Містере Маршалл?

Норріс рвонув на себе дверцята карети, але не побачив Розу всередині. Він підняв з підлоги стрічку, відірвану від одягу. Від жіночої спідниці.

Він повернувся до Елайзи, яка мовчки витріщалася на нього.

— Де Роза? — спитав Норріс. Він поглянув на Косоокого Джека, який задкував, готуючись до втечі.

Той сплеск. Вони жбурнули щось у воду.

Норріс підбіг до перил і почав вдивлятись у ріку. Він бачив брижі води, срібні у місячному