Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

/З відеоблогу Коте Ріни/

/текст/

Щоб уникнути зайвих питань, почну з головного: я поки що жива і маю пристойні шанси вийти з оніксідрольної коми. Виявляється, алланітові заводи обладнані за останнім словом техніки, і коли на один із них почав падати мій флаєр, увімкнувся захисний силовий щит. Від аварії це не врятувало, але висота падіння зменшилась. У процесі я все-таки випала з багажного відсіку і приземлилася в густі зарості олевії, дякую їй за порятунок.

Служба безпеки мене впізнала (привіт, хлопці, як життя?) і відправила до заводської лікарні. Там я трохи налякала лікарів своїм сильно кібернетизованим і не менш сильно поламаним організмом, проте тепер вони кажуть, що мій стан стабілізувався.

Чудові люди! В магію не вірять. За їхньою теорією, мій мозок спілкується з ними за допомогою комп’ютерних імплантів – точнісінько як обіцяла втрачена технологія професора Родаса Торна. Сподіваюся, продати мене для досліджень їм завадять совість і поліція, бо інакше все буде дуже сумно. Не тільки для мене – для науки теж, адже це припущення не має жодних підстав.

«Оніксідрол» – потужна річ, конкретних прогнозів поки ніхто не дає. Гадаю, я впораюся з ним за кілька днів, але нічого обіцяти не можу.

Мною ніхто особливо не цікавиться, і це тішить. Хочу думати, що напад стався спонтанно і більше нічого подібного не буде. Оніксе, я вам цього не забуду. Так, я погрожую, і так, я відповідаю за свої слова.

Дякую всім, хто брав участь у моєму порятунку, особливо користувачці з ніком «Дівчинка Мотя». Без вас я б не впоралася.

Що нового, народе? Я довго шукала вихід у галанет, напевно багато пропустила. Як там добір? Від принца Енлана нічого не чути? У принцеси Аофанії все гаразд? Я так часто про них говорила, що відчуваю деяку відповідальність.

Нічого собі коментарів… Схоже, цікаві новини.

Що? У сенсі – загинув?! Ви там «вжику» об’їлися?! Сем на Веєрі! Він не міг вибухнути на Імодалісі!

Все, бувайте, гарного дня, розберуся без вас.

***

/«Каселона»/

Атрік і раніше не сумнівався в несправедливості світобудови, а за останні кілька днів остаточно переконався: вона просто знущається. Взяти хоча б Райса. Той живе пам’яттю про покійну дружину і навряд чи збирається змінюватись, але нахабна доля оточила його симпатичними дівчатами, що виявляють неабияку зацікавленість, і постійно підкидає нових красунь. Можна сказати, витрачає ресурси намарно! Краще б ощасливила людину, якій це справді треба.

Ходять, ниють…

«Де інтан Райс? З ним усе гаразд? Це я винна, від мене одні біди…» – мало не плаче перша.

«Де капітан? У нього неприємності? Допомога потрібна?! Я з радістю візьму участь у будь-якій бійці», – з войовничим вищиром заявляє друга.

«З медбраслетом Райса немає зв’язку! Треба щось робити! Без даних я як без рук! І на нього ще гарантія не закінчилася, можна відремонтувати безкоштовно!» – підстрибує третя.

«Де Сем? Раджу відповідати швидко і чесно, а то я тебе і на тому світі дістану», – це, схоже, четверта хвилюється з особистої пошти якогось військового начальника.

Ще якась юна злючка із зеленим волоссям прорвалася по відеозв’язку і на малозрозумілому сленгу намагалася з’ясувати, що з Райсом, хто винен і чи добре озброєні прикордонники. І дуже вагітна мадам у компанії дуже незадоволеного, вочевидь, чоловіка вимагала «гірку правду». І ненормальна блогерка хотіла ексклюзив. І шістдесят учасниць королівського добору висловили співчуття – у них, бачте, хтось запустив флешмоб. І навіть випадкова бабуся влізла зі сльозливими питаннями про похорон.

На ній Атрік зламався. Повідомив, що на «Каселоні» всі живі, про поминки нехай питає років за сімдесят, встановив автовідповідач із бадьореньким: «У нас все супер, а у вас?» і нарешті дійшов до кают-компанії, де представники розшуку мучили кавомашину, до якої немов відчували неприродний потяг.

Зізнаватися, що це трохи перероблений апарат кормосумішей, а кава відрізняється від стандартної лише концентрацією на межі максимально допустимої, було нераціонально. Офіційні особи вже почервоніли і витирали спітнілі шиї. Ще пришиють навмисне шкідництво… Хто ж винен, що безплатне таке смачне?

– Інспектор Крит Ноан, – відрекомендувався сутулий чоловік із великими залисинами і червонуватими очима. Ідентифікаційна картка висіла у нього на шиї, ховаючись одним кінцем під краваткою в тонку смужку, а іншим дряпаючи темно-коричневий костюм із потертостями на швах та ліктях. – Міжгалактичний розшук. Ада Ліс, – інспектор вказав на свою супутницю, – наша тимчасова співробітниця.

Непривітна на вигляд дівчина в чорній спідниці з коротким розрізом, білій блузці та туфлях на вражаючих підборах неохоче кивнула.

– Я вже мала справу з «Каселоною», – вичавила крізь зуби.

«Це єдина причина, чому я тут. Начальник мене ні за що має, дивиться як на порожнє місце, але я не збираюся нічого йому доводити. Я вища за це», – ніби говорив її гордовитий відсторонений вигляд.

Атрік подумки позначив Аду в списку своїх завдань і покосився на Ноана, що зайняв єдине нормальне крісло і не зволив поворухнутися хоч заради пристойності, не те що потиснути простягнуту руку.