Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Можна у вас запитати… — звісно, Орест не зробив паузи й відразу ж спитав: — Якщо вас усиновили, чому ж ви тоді не завели власну дитину? 

Було зрозуміло, що він має на увазі. Якщо хтось подарував мені родину, чому ж я не віддячив долі, зробивши такий самий подарунок — іншій дитині? 

До хвороби я не часто думав про те, чим би могло наповнитися моє життя, будь я батьком. Коли ж дізнався про вирок, усе змінилося. Дитина могла стати відповіддю на запитання: що я залишу після себе? Але не стала. 

— Через неї? Через жінку, яка вас не впізнала? — не відставав Орест. 

Я взяв ще одну виноградину. Гребці у блакитному попливли назад. 

— Виноград ще холодний, але вже не крижаний, — сказав я. 

Орест деякий час сподівався на відповідь, але гроно перед ним усе зменшувалося. Нарешті він відірвав виноградинку, деякий час перекочував її в роті, а потім почувся тріск. 

Не можу ж я сказати тобі, друже, що через жадібність. Дитина віднімає найбільшу твою цінність — час. Твої вечори після роботи, які ти можеш присвятити своїй освіті або підготовці до завтрашнього дня. Твої вихідні, які ти можеш зайняти корисними знайомствами. Часу завжди бракує людям, які хочуть зробити трохи більше за інших. Та якось, колись, вони пригощають виноградом дитину — і зауважують, що час зупинився, і розуміють, як же вони помилялися. 

Я поставив тарілки в кухонну раковину. Поки заносив до кімнати стільці з балкону, Орест закотив рукави й узявся за посуд. Старався не дзвеніти, наче боявся розбавити в пам’яті той звук, який відкрив для себе сьогодні — звук виноградини, що тріскає між зубами. 

Із нас вийшла б непогана команда, подумав я. А ще: траплялося, що жінки мили посуд на моїй кухні, але дитина — ніколи. 

Та ось Орест протер чашки чистим вафельним рушником і повісив його на ручку духовки. 

— Ну що? — плеснув я в долоні, опинившись у ролі, досі мені невідомій. — Чи є місце, де тобі хотілось би побігати? Але якщо не знаєш Києва, можемо довіритися моєму вибору. 

— На стадіоні, — Орест наче чекав на це запитання. — Я б хотів побігати на «Олімпійському». 

Такий вибір мене здивував. 

— Бігати по колу? Є ж маса цікавіших місць! 

У кутиках його рота з’явилися вперті зморшки. 

— Я обираю «Олімпійський». Я ніколи не бачив його вдень. 

Що ж, я сам запропонував. Стадіон, так стадіон. Дорослий іноді може зрадити слову, яке дав іншому дорослому, але перед дитиною він зобов’язаний його тримати що б там не було. 

Я поклав у кишеню гаманець і, трохи подумавши, відключений телефон. У коридорі я спіткнувся об Орестові черевики, і мені стало соромно. Заважкі й паркі, як для легкої осінньої погоди, і, здається, на розмір більші. Я запропонував хлопчикові пробіжку, бо не хотів залишатися на самоті, але не звернув уваги, чи зручно йому буде бігати в такому взутті. 

Ну що ж, я ж дорослий, а дорослий може вирішити цю проблему. 

— Я от подумав, — раптово виник Орест за моєю спиною. — А якщо ви помиляєтеся? Ви кажете, вона вас не впізнала. А якщо все було не так? 

Я голосно зітхнув і зняв із цвяха ложку. 

Відчинивши дверцята й виставивши одну ногу назовні, Капітан, із яким ми розпрощалися пів години тому, димів як завод феросплавів. Побачивши Ореста, він одразу ж погасив цигарку об бордюр, сховав недокурок у порожню пачку, здивувавши мене своєю відповідальністю, і схопивши з торпеди газету, узявся розганяти дим у салоні. 

— Я думав, ваш корабель уже в рідному порту, — я відчинив дверцята з боку пасажира, аби він не відволікався. 

Капітан принюхався й, задоволений, поклав складену газету в бардачок. 

— Я тримав курс у порт, але на пів дорозі згадав про одну важливу річ. Давно збирався відвідати невістку й ніяк не міг знайти підходящий вихідний. А сьогодні така чудова погода. 

Він вийшов із машини й крекнув, розминаючи ноги. Орест зняв із капота багряний листок каштана і витягнув руку, просвічуючи його на сонці. 

— У таку погоду хочеться бігти не зупиняючись, — сказав хлопчак так тихо, наче говорив не з нами, а просто фіксував у звукові внутрішні переживання. 

Капітан поправив йому темні окуляри. 

— Ти в них наче справжній гонщик. Ледве стримуюся, щоб не поступитися тобі кермом! — підморгнув він Орестові й простягнув сигаретну пачку з недокурком. — Оресте, викинь в урну біля під’їзду. 

Орест застукав по асфальту черевиками. 

— Але ж ніякої невістки, так, Капітане? 

Він узяв мене під лікоть, як піонер, що хоче поділитися з вожатим свіжою пліткою. 

— Невістка є, і ми до неї зараз поїдемо, бо в такому взутті не дуже-то побігаєш, — кивнув він на хлопчика. 

Так ось чому він повернувся! 

— Ми спершу збиралися в торговельний центр, — я наче виправдовувався. 

— Ніякого центру! У магазині моєї невістки є все, що треба, — відрубав він. — Та ще й хороший смак продавця. А головне — для мене передбачені спокусливі знижки, якими я ще зроду не скористався. 

— Знижки не головне. 

Орест пристукотів назад, і Капітан махнув йому на сидіння поруч із собою. Хто б сумнівався. 

— Людей не цікавлять знижки… Що відбувається з нашою економікою? — пробурчав чоловік, який вирішив покатати нас сьогодні безкоштовно. 

Тютюновий аромат ще не вивітрився остаточно, але мені він був до душі, бо нагадував про той невловно далекий день, коли я, зважившись на першу пробіжку ранковим містом, сів у цю машину в білих, міцно зашнурованих кросівках. Тоді був початок травня, за вікном спалахували цвітом дерева, в динаміках грав блюз, а по салону прогулювався легкий димок. 

Невістка Капітана працювала на Лівому березі. Ми проїхали мостом Метро, обігнавши сині коробки потягів, на Дарниці звернули з Броварського проспекту й нарешті зупинилися біля довгої одноповерхової будівлі, яка за радянських часів напевно була гастрономом. 

Хлопчисько на вивісці розкинув руки буквою Т. Викладений із кольорових кубиків фасад. Виставлені за широкими шибками вітрин велосипеди й одяг, конструктори й дитяче харчування, ролики й зошити, кросівки й ліжечка, книжки й гвинтокрили на радіокеруванні — усе це свідчило про спробу перетворити магазин на дитячий рай. 

Я намагався згадати, але не зміг, той день, коли мої батьки з’ясували, що в дитини, яка з’явилася в їхньому житті, сумарно дев’ять плям на чотири сорочки, а з трьох штанів — жодні не підходять за розміром, і повели мене на речовий ринок.