Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

В гостинній я побачила моїх предків. Вони сиділи на дивані в компанії кошенят, які лежали на їх колінах і солодко муркотіли.

- Лялю, ти, куди їздила в таку рань? - запитала мене мама. – Та й ще в суботу.

- Так у справах, - збрехала я, сівши між ними.

Я негайно зняла зі своїх ніг дурні босоніжки і кинула їх через диван.

- Пити! - зажадала я, як розпещена дитина. - Дайте мені пити! Води! А то інакше помру від спраги!

Тато взяв дзвіночок і подзвонив. Через хвилину до кімнати зайшла якась дівчина у сукні покоївки.

- Щось бажаєте, Лев Борисович? - з привабливою посмішкою запитала дівчина.

- Води! - простогнала я замість тата. - Багато води!

- І швидше, люба! - додала владним тоном моя матуся. - Моя донька знемагає від спраги!

Покоївка пішла. Я глянула на маму і зрозуміла, що бідна дівчина не протримається і дня в нашому домі. Мама страшно ревнива і не потерпить, щоби якась плюгавка лукаво посміхалася татові, до того ж демонструючи всі свої дівочі принади. Таких дівчат моя матуся виганяла швиденько. Правда, я ніколи не розуміла, чому вона так страшно ревнує тата, адже він ні за що не зрадить їй, дуже вже він був у неї закоханий.

Через хвилину моя вода була доставлена. Я накинулася на склянку і в лічені секунди її спорожнила. Мої батьки, включаючи покоївку, дивились на мене, як на прокажену.

- Принеси ще, - попросила я дівчину. - Зроби милість.                                                   

- Звичайно, Лялю Львівно, - відповіла покоївка і пішла.   

- Ляля Львівна?! - жахнулася я того, як до мене звернулася дівчина. - Що за маячня? Хто її навчив так до мене звертатися?

- Я, мила, - відповіла спокійно моя матінка. - У пристойному будинку зазвичай прислуга звертається до своїх господарів і їх дітей на ім'я та по батькові. Ти - адже Ляля Львівна. Що тобі здається дивним в тому, що ця дівчина так до тебе звернулася?       

- Мама, ти ж знаєш, як я ненавиджу моє повне ім'я, - сказилася я. - Ти спеціально її навчила це робити, щоб мене дражнити і виводити з себе?!

- Та здається - ні.                                         

- Лялюсю, що з тобою? - здивовано запитав тато. - Ти не захворіла?

- Ні, тату, зі мною все в порядку, - відповіла я, важка зітхаючи. – Просто ранок не задався з самого початку. Але то довго  розказувати. А ще я забула мобільний вдома. А по дорозі в метро я не зустріла жодного таксиста. Я прочекала в метро ще годину на потрібний потяг. Дісталася останньої станції і звідти пішки під палючим сонцем на величезних підборах більше пів години йшла я додому.

- Тому ми тобі подарували на день твого вісімнадцятиріччя бентлі, - почула я голос матусі, - але ти, Лялюсю, відмовилася на ньому їздити, пояснюючи це тим, що ти не хочеш, щоб інші твої одногрупники відчували себе нижчим класом!

- Я повністю підтримую маму, - втрутився в розмову тато. - Тепер ти сама бачиш, наскільки добре мати свій особистий транспорт.

Вони мали рацію на всі сто, тому я, мовчки, пішла в свою кімнату, щоб трохи поспати, але не встигла я насолодитися спокоєм, лежачи у ліжку, як в мою кімнату увірвалася Муся, волаючи на все горло щось зрозуміле тільки їй одній.

- Пішли, - почула я нарешті, коли вона припинила свої крики.

- Куди?

- Вниз.

- Навіщо?

- Так я ж тобі щойно пояснила, - втупилася на мене Муся, хлопаючи здивовано очима.

- А я тільки що прокинулася.

Одним словом, вона мене все-таки витягла з м'якого ліжечка і стягнула мене вниз. Мої батьки, як і раніше сиділи на дивані з кошенятами на колінах, тільки помінявшись місцями. І ще поруч з ними сидів тепер Сергій Петрович. На його колінах лежав Джеймс Бонд, муркаючи так голосно, як паротяг.

 - Сідай, Лялюсику, біля мене, - попросив полковник. - Адже тільки завдяки тобі ми змогли засадити цю вбивцю до в’язниці!

При цих словах я аж сіла на диван в заціпенінні.                                                    

- Ви заарештували Ректоршу? - схвильовано задала я питання.                                                                                                        

- Кого? - не зрозумів полковник.

- Ну, дружину ректора Потапенко!

- Так, Лялю. Ми її посадили і їй тепер світить довічно за всі її вбивства.

- Значить, відбитки на листівці збігаються з відбитками на ножі?

- Так.