Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

Вітаю, любі читачі. Дякую, що обрали мою творчість, дл ягарного настрою. 
Мирного неба.

Глава 1.

   Стоячи у великому холі школи, і фотографуючись з документом який засвідчує, що я закінчила школу, я була на сьомому небі від щастя. Усмішка на моєму обличчі була наче приклеєна. Я не могла і не хотіла припиняти посміхатись.
   Це ж доросле життя! Тепер я сама буду вирішувати, о котрій ранку я буду прокидатись. Ого, яке перше доросле рішення. Розвеселивши саму себе, я знову посміхнулась. Мої роздуми перервали мамин голос, який казав мені: «скажи сир» і татів фотоапарат, що блимнув спалахом мені у вічі.
   Протягом півгодини я позувала для сімейного альбому. Потім ще пару разів сфотографувавшись з батьками, я побігла до однокласників.
   Святкування випускного балу проходило добре, не зважаючи на те, що у мене немає кавалера. Мене це зовсім не хвилює, хоча іншим це питання  не дає спокою. Впродовж тих десяти хвилин, що я стояла і спокійно пила сік, до мене підійшли три однокласниці й одна вчителька з одним і тим же запитанням «де мій кавалер?». Я одноманітно відповідала їм: «мовляв усе гаразд, і я просто насолоджуюсь вечором». Вони посміхались і хлопали мене по плечу, кажучи, що я обов’язково когось знайду. Незважаючи на них, я спокійно далі пила сік.
   Підійшовши до дзеркала, я поправила свою пречудову сукню. Довга, жовтого кольору сукня, з великим вирізом на спині, здавалось робила мене дорослішою. Коси з одного боку були зачеплені невеличкою шпилькою, а з іншого невимушено спадали хвилями. Задивившись на сукню, я не помітила Лізи, яка підійшла позаду.
   — Софіє! Дивись який хлопець! — крикнула вона.
   — Лізо, ти що! Ти збожеволіла?! Хто ж так підкрадається? — відчитала я її.
   — Ой, які ж ми вразливі.
   — Ліза ти краще скажи, хто тут тобі не подобається?! Тобі всі хлопці, які знаходяться у цьому залі – красені.
   — Та, ну тебе Софі. — Повертаючись, сказала подружка.
   Згодом Ліза перевела свій природній магнетизм спокусниці на діджея. Під її впливом він просто млів, тому вмикав тільки ту музику, що нам з Лізою була до смаку. У знак вдячності Ліза посміхнулась і надіслала йому повітряний поцілунок.
   Натанцювавшись вдосталь і нафотографувавшись, немов зірки на доріжках, ми з Лізою ледве пересувались на підборах. Хоча, це я пересувалась, а Ліза взагалі зняла взуття і останні три танці танцювала вже без нього. Вона так босоніж і пішла до машини, коли мої батьки приїхали по нас.
   Висадивши Лізу біля її хати, ми поїхали далі, а вона швидко побігла в дім.
   Оминувши ще два будинки, ми під’їхали до нашого дому. Ледве пересуваючи ноги, я опинилась у своїй кімнаті. Прийнявши душ, вдягнувши піжаму, я вляглась у ліжко і тихо промовила: — Тепер, я доросла.

Потягнувшись у м’якенькому ліжечку, я змусила себе відкрити лише праве око, бо ліве здавалось відмовлялось просинатись. Нарешті з великими зусиллями на кімнату дивились обидва ока. Рука потяглась в напрямку тумбочки, щоб дістати будильник. Цей старенький, оливкового кольору будильник мені подарували батьки на десятиріччя. Протягом восьми років, я кожного ранку щось у нього жбурляла, щоб дав хоча б ще трохи поспати. Дивовижно, але він бідолаха витримав усі мої знущання, і досі мав достатньо пристойний вигляд.
   — Ого! Майже дванадцята. Добре я сьогодні виспалась, — позіхаючи, пробелькотала я.      
    Поставивши будильник, туди де він стояв хвилину назад, я встала з ліжка. Одягнувши кімнатні, та солодко потягуючись, я підійшла до вікна. Упевненим рухом, розсунувши штори, та відкривши вікно, я впустила літній полудень до кімнати. Сонячні промінчики швиденько залили увесь простір невеличкої спальні своїм яскравим світлом. Стоячи біля вікна, я ніжилась у теплі та свіжості чудового ранку. Навіть якщо за вікном був би дощ, все одно день мав бути чудовим, бо це перший день по закінченні школи. Доки я блукала у своїх думках, хтось постукав до кімнати.
    — Заходьте. — Бадьорим голосом запросила я.
Не встигли повністю відчинитись двері, як великий, пухнастий муркотун вбіг у кімнату і заскочив на ліжко.
   — Привіт Велетню.
   У відповідь я почула задоволене мурчання. Я вже навіть не пам’ятаю з якого часу у нас в будинку з’явився цей кіт. Тато приніс його, коли він був зовсім крихітним кошеням.  Я тоді теж була ще зовсім дитиною, отже ми з Велетнем зростали разом. А тепер це добре відгодований, здоровенний кіт, якому дуже пасує його ім’я.
   Нарешті у дверях я побачила матусю.
   — Він як завжди перший. Зовсім знахабнів. — З веселими нотками у голосі зауважила мама. — Я зайшла сказати, що ми з татом їдемо до магазину. Сніданок чекає на тебе на столі, швиденько одягайся і спускайся до кухні. Обов'язково поснідай, або вже правильніше сказати пополуднай. — Вже виходячи з кімнати, договорювала мама.
   — Добре мам! — крикнула я їй у слід.
   Через хвилину я почула, як унизу грюкнули вхідні двері, отже батьки  вже пішли. Я голосно включила музику. Велетень цього не оцінив, і вискочив з кімнати, наче йому хвоста притиснули. Відходячи від сну, я попленталась до ванної. Помила голову і завернула її у рушник, почистила зуби, при цьому не припиняючи пританцьовувати. Закінчивши усі справи у ванній, я пішла застеляти ліжко та одягатись. Діставши з шафи темно-сині джинси та білу майку, я одяглась і попрямувала до кухні. Виходячи з кімнати, я випадково перечепилась через Велетня, який все ж таки підслуховував музику під дверима.
   — Вибач котику! Пішли гарненько тебе нагодую.
    Взявши його на руки, я спустилась до першого поверху. Увійшовши до кухні, я опустила Велетня на підлогу. Він миттю опинився біля своєї миски, і нетерпляче чекав коли зможе добряче попоїсти. Після того, як я насипала йому корм, я заварила собі чай. Взявши до чаю млинці, які мені лишила мама, я сіла за стіл. З’ївши три млинці, я потягнулась за четвертим, але зрозуміла – ще один і я не зможу встати зі стільця. Поївши, я вимила посуд і почала розставляти його на полиці, ставлячи останню тарілку, почула як задзвонив телефон. Не поспішаючи, я пішла до вітальні відповісти на дзвінок.
   — Алло. — Вимовила я.
   — Привіт Софія! Ти вже не спиш? Вже зібралась? — скоромовкою запитувала Ліза.
   — Не поспішай подружко, я тебе зовсім не розумію. І взагалі, куди я мала зібратись? — здивовано запитала я.
   — Яка різниця куди?! Не сидіти ж вдома. Ми нарешті звільнились від школи, не варто гаяти ні хвилини! Я зайду за тобою через годину. Збирайся швидше. — Закінчивши свою натхненну промову, Ліза поклала слухавку.
   — Ну як так можна! Невже моя думка її зовсім не хвилює!? — знизуючи плечима, я жалілась Велетню.
   Перед тим як вийти, мені треба було зробити дві речі: по­-перше ­– зачіску, а по-друге – трохи підфарбуватись. Знов треба було пройти важку дистанцію сходами до своєї кімнати. Діставшись останньої сходинки, я відчувала себе як скелелаз, який дістався найвищої точки гігантської гори. Не встигла я зайти до кімнати, як Велетень знов проскочив між дверей.
   — Я тебе точно коли не будь притисну ненароком! — зиркнула я невдоволено на нього.

​​​​​​​