Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Я голосую за психолога, — жартівливо відповіла Вікторія. — Твій дідусь теж доклався до розмови. Казав, що потрібно, аби ми «добре виспалися».

— Це звучить майже тактично, — я відкинув голову назад, усміхаючись. — Хоча я певен, що його визначення «виспатися» точно не збігається з бабусиним.

Вікторія засміялася, тепер уже голосніше. Її сміх був настільки заразливим, що я не втримався й теж почав сміятися.

— Сподіваюсь, більше ніхто нічого не казав? — запитав я після кількох секунд тиші, підозрюючи, що мій один ну дуже балакучий друг точно не оминув цю тему.

— О так, авжеж, Ніно просто підморгував і казав, що «Камілло точно знає, що робити».

— Оце вже занадто, — я похитав головою, утім всередині ледве стримував регіт. — Треба буде якось потурбуватися, щоб він замовкнув.

— Ти вже маєш план?

— Так, — я зобразив замислений вираз обличчя. — Змушу його розповісти ще сто вісімдесят три тости на наступному весіллі.

— Тоді він точно не виживе, — підсумувала вона, сміючись.

— Як і ми сьогодні, — я посміхнувся, потім зробив паузу й додав. — Знаєш, Вікторіє, можливо, нам слід продовжити жити за дідусем планом?

— Це як?

— «Добре виспатися».

Вона підняла одну брову, грайливо дивлячись на мене.

— Спочатку розберіться зі своїми кучерями, сеньйоре Бореллі. І тільки потім можемо обговорювати будь-які «плани».

— Це оголошення війни? — я склав руки на грудях, намагаючись виглядати серйозним.

— Це лише заява фактів, — відрізала вона, усміхаючись.

Я знову засміявся, відчуваючи, як напруга цього довгого дня поступово зникала, залишаючи після себе лише легкість і тепло. А потім потягнувся, демонстративно пригладжуючи свої кучері руками, ніби намагаючись підкреслити їхню унікальність.

— Ну, сеньйоро Бореллі, якби ви знали, скільки зусиль потрібно для підтримання такого хаосу в ідеальному стані…

— Камілло, не перебільшуй, — перебила вона, хитаючи головою. — Ти просто щоранку миєш голову, а сьогодні вирішив додати ще трішки гелю для укладки.

— Це мистецтво, — серйозно відповів я. — Проте якщо тобі так не подобається, можу відмовитися від гелю.

Вікторія примружила очі, спостерігаючи за моєю демонстрацією.

— Якщо чесно, ти виглядаєш ще гірше без нього.

— Що?! — вигукнув я, театрально хапаючись за серце. — Це найжорстокіший удар за весь день!

— Ну добре-добре, — вона засміялася, піднімаючи руки вгору, наче здається. — Я визнаю, що ці кучері навіть мають певну чарівність…

— «Певну»? — я підняв одну брову, наблизившись до неї. — Вікторіє, це не просто чарівність. Це моя головна зброя!

— Головна зброя, кажеш? — вона склала руки на грудях, а посмішка на її обличчі ставала все ширшою. — І як часто ти використовуєш цю «зброю»?

— Щоразу, коли треба, — я вдав впевнений тон, утім очі зрадницьки світилися сміхом. — Взагалі, весь я — це ще та «зброя масового ураження»

Вона не стрималася й засміялася ще голосніше, відкинувшись на спинку дивана.

— Ти просто неймовірний, Камілло.

— А ти тільки зараз це зрозуміла? — відповів я, трохи нахиляючись ближче, щоб упіймати її погляд.

Її сміх затих, але усмішка залишилася. Ми дивилися одне на одного кілька секунд — тепло, без напруги чи нервів, просто радіючи цьому моменту.

— Ну гаразд, — нарешті промовила Вікторія, піднімаючись із дивана й тягнучи мене за собою. — Йдемо спати, містере «головна зброя масового ураження».

Дівчина зупинилася на сходах, обернувшись до мене і кинула такий грайливий погляд, що я майже почув, як у моїй голові спалахнув сигнал тривоги.

— Просто спати? — перепитав я, навмисно сповільнивши крок і надавши своєму голосу ноток невинності. — Чи все ж таки за дідусевим поняттям «спати»?

Її очі примружилися, а куточки губ ледь здригнулися, видаючи ледь помітну посмішку.

— Камілло, ти невиправний, — сказала вона, голосом, у якому прозвучав такий знайомий відтінок лагідного дорікання.

— Невиправний? — я зробив крок ближче, нахиливши голову так, щоб наші погляди зустрілися. — І все ж ти погодилася стати моєю дружиною. Як так сталося?

Вікторія видала короткий, роздратований хмик і підняла брови.

— А ти забув? Ти змусив мене!

— Я? — я поклав руку на груди, роблячи вигляд, ніби її звинувачення глибоко мене образило. — Це ж ти збила мене на мотоциклі. Іншого виходу не було — тільки одружитися.

— Йди до біса, Бореллі! — вона закотила очі й рушила далі, але я точно помітив, як у її очах спалахнув вогник сміху.

— Я теж тебе люблю, моя кохана дружино.

— Твоя любов — це твоє покарання, — кинула вона через плече, але на її губах грала усмішка, яка здавалася теплішою, ніж будь-які слова.