Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Нові звуки, що було чути крізь тонку стінку, були чимось схожі на булькотіння. Вони не лякали дівчинку, що вже планувала завтрашній сніданок з ляльками, проте, гучний вигук Ігора, а за тим ще гучніший його лемент, змусив зупинитись маленьке серце дівчинки на секунду.

– ААА! ААА! ЛІНА! ЛІНА! – волав він і Ліра, кинувши своїх ляльок, швидко побігла в кімнату, двері якої залишались зачиненими.

Швидко дотупотівши маленькими ніжками до дверей зі злущеною фарбою, Ліра, трохи зіщулившись неначе маленька черепашка, що вбирає голову під панцир, увійшла в кімнату. Молодик в самих лишень трусах сидів на ліжку над мамою Ліри, яка лежала горілиць та блювала просто собі на обличчя. «Ґил-и» – нова порція блювоти пішла з рота і, за силою тяжіння опустилася назад в горлянку. Синюшна рука Ліни звисала над підлогою. В районі плеча напівпрозорий жовтий джгут затиснув тендітну руку молодої жінки, і шприц з речовиною так і залишився стирчати в районі ліктьового згину. Молодик нарешті здогадався перегорнути молоду жінку, яка лежала лишень в самій білизні, на бік і, не помічаючи дівчинку, що тремтіла за його спиною, почав гучно лаятись:

– Я ж говоріл, нє надо добавку тєбє, Ліна! БЛ-ТЬ! Бл-ть, Бл-ть, Бл-ть! – бив він кулаком по дивану, а маленька дівчинка нарешті наважилася:

– Мама! – з плаксивим голосом підбігла вона до рідної матусі, ніс та губи якої подекуди ставали попелястими. – Мама-мама-мама! – штовхала дівчинка жінку, а та продовжувала лежати з заплющеними очима.

– Бл-ть, Бл-ть, Бл-ть! – синхронно з нею лаявся Ігор, який щоправда вже не вовтузив диван, а швидко застрибав у джинси та кофту, роблячи ноги.

– МАМА-МАМА, ПРОСНІСЬ, ПОЖАЛУЙСТА, МАМА! – плакала Ліра, штовхаючи мати, яка ні в яку не хотіла прокидатись.

Швидко вхопивши телефон Аліни, Ігор щось клацнув і протягнув дівчинці слухавку. Маленька, не помічаючи цього, трясла матусю, і Ігор сильно смикнув Ліру на себе.

– А-А! – заверещала вона.

– Говорі! Скажі отцу, што с мамой.. скажі.. корочє! – відмахнувся він і швидко вибіг у коридор.

Тьмяний світ лампи був дуже слабкий. Доки молодик незграбно застрибував у свої кросівки, недолугий світильник в коридорі тихенько згас, тому майже на осліп Ігор гучно посмикав різні замки та вибіг із квартири. Залишив помираючу коханку і дівчинку, що зі сльозами на очах тримала телефон, з динаміків якого рідний голос батька вже втретє повторював:

– Алло! Алло, Алін, ало, што случілось, што ето за звукі, кто ето?

– Папа, папа, е-хе, – не могла надихатись дівчинка. – Мамє плохо, она спіт і нє просипаєтся! – плакала і крізь сльози вичавлювала Ліра.

– Малишка, чєго ти плачішь? Кто там єщьо бил, я слишал мужской голос?!

– Я нє могу говоріть, папа, ето наша с мамой дєвічья тайна!

Батько наказав Лірі намагатись розбудити маму і навіть дозволив бити її по щоках, але дівчинка не в змозі була зробити боляче своїй матусі – вдарити її по такому вродливому рідному обличчю. Сам Микола Миколайович летів мов стріла додому і, щойно забігши у відкриті двері власної квартири, зрозумів, що це кінець. Кінець його життя. Він нагримав на доньку – наказав відійти і маленька мишка підкорилася, тремтячи всім тілом, сіла у кутку і крізь щілинку в зігнутих колінках дивилася, як батько щосили натискає на грудну клітину Ліни. Через декілька хвилин він, паралельно роблячи натиски, викликав швидку, а ще через двадцять – облишив це діло, і весь мокрий, впав на килим поруч і затрясся від плачу. Через три дні Аліну Мірову поховали на Сєвєродонецькому цвинтарі, і там же на цвинтарі до Миколи Миколайовича підійшов його друг та колега, який тихо прошепотів слова підтримки на вухо, поплескав легенько по плечу. Міров, який не відповідав нікому, а тільки дивився на труну, інколи лишень кліпаючи очима, на цей раз відповів:

– Мнє нєт смисла жить, єслі нєт єйо.. – прошепотів він. Щось змінилось у його погляді, скляні очі видавали це.

– Коля, живі раді Ліри… живі раді дочєрі, – заперечив друг, а Микола Миколайович лишень похитав головою.

В той день він прийшов до своєї донечки додому, яка лежала у ліжку і намагалася спати. Тільки уві снах вона віддалялася від реальності, де немає її мами, і почувала себе спокійною. Микола Миколайович підійшов до ліжка дівчинки і, обтерши очі білою хустинкою, розбудив донечку. Ліра прокинулась і в перші дві секунди думала, що їй час вставати і снідати з матусею, але реальність та спогади швидко повернулись до неї. Заспані та заплакані зелені очі подивилися на такі самі, але безсонні. Чоловік прочистив горло і почав говорити:

– Дочєнька… у мєня єсть просьба… пообєшай мнє коє-што, што нікогда нє нарушішь… обєщаєшь?

– Да, папа… – опустила вона оченята.

– Нікогда… ні прі какіх абстоятєльствах нє прінімай наркотікі і нє общайся с тємі, кто ето делаєт ілі с етім связан, обєщаєшь? – серйозно подивився на доньку Микола Миколайович.

– Обєщаю, папа… – покивала дівчинка схиленою маленькою головою.

– Хорошо… і єщьо коє-што, – нервово вдихнув батько. – Обєщай нікогда нє говоріть, што любіш кого-то, єслі нє готова любіть етого чєловєка всю жизнь… обєщай мнє.

– Обєщаю, папа…

Мавпа так і сиділа на кріслі, дивлячись зі скаженою посмішкою на коридор. Ляльки вже третій день чаювали на самоті. Колібрі так і не злетіла, на деякий час лишившись картиною на полотні, а згодом – татуюванням на спині Ліри, біля лопатки, в самісінькій проекції серця.

*наші дні

Північний вітер приніс північний холод. Руки промерзли до такого ступеню, що при спробі стиснути пальці в кулак – м’язи не слухалися. Волога від сліз шкіра обличчя вмить стала сухою, як і очі, що навіть без сліз видавали несамовитий розпач хлопця, що, спираючись на стінку сірої непримітної будівлі, сидів на крижаній землі і дивився у далечінь, туди, де немає війни, де тепло, весело та щасливо. Наст чекав рятівника – Саву, який, судячи з його повідомлення, був десь поруч, але ніяк не з’являвся, залишаючи друга у найгіршому пеклі, яке взагалі він міг уявити – біля душі дитини, що довірилася йому. Хлопець знав, що там, за стіною, в одному з мішків, лежить тіло маленького хлопчика, але в нього бракувало сміливості зайти, пересвідчитись, схилити голову, вибачитись. Наст просто сидів і дивився у простір, затиснувши вуха долонями – нібито так він не міг його чути. Його голос і розповіді про те, що тепер він не важить майже ніскільки, тому з легкістю може злетіти. Тімурчик здавався таким живим… таким веселим, тому Наст просто не міг чути його питання і надавати чесну відповідь про те, що таки трапилось із ним. Мертву тишу перервав хрускіт гілок – Сава, побачивши Наста, не став обходити стежинкою по-людськи, а пішов одразу через рослинність.