Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

***

Я повернулася до бальної зали, коли музика вже грала, а пари аристократів кружляли в танці. Зала світилася теплим сяйвом свічок, розкішні сукні майоріли барвами, змішувалися з золотом та сріблом вишитих камзолів. Але мені все здавалося приглушеним, ніби я дивилася на цей світ крізь тонку вуаль.

Я стояла біля входу, наче втратила орієнтир. Спроба зробити глибокий вдих не принесла полегшення. Серце билося повільно, важко, а всередині мене ворушилося тривожне щось, що не мало назви.

— Леді Емілі.

Я здригнулася. Обернулася — і побачила Доріана. Він підійшов сам. 

— Ви в порядку? — його голос був тихим, навіть м’яким, як дотик оксамиту. Не настирливим, а турботливим. Він не тиснув, не вимагав відповідей.

Я кивнула. Занадто швидко, занадто рвучко. І, здається, він помітив.

— Вас довго не було, — додав він, не як докір, радше як факт. Його погляд ковзнув кудись за моє плече, неначе шукав когось, кого я залишила позаду.

Я опустила очі. Промовчала.

— Ви маєте чудовий вигляд, — сказав він після паузи. І ця проста фраза раптом змусила мене знову відчути себе тут. У цьому залі. У цьому вечорі. В цій ролі.

— Дякую, — відповіла я майже пошепки. Мої пальці зчепилися разом, холодні й нервові.

Доріан простяг руку, з обережною впевненістю:

— Можна запросити вас на танець?

Я глянула на нього. Його очі були серйозними, але без тиску. Він не намагався скористатися моментом, не ловив мене у слабкості. Лише пропонував — спокій, присутність, звичне.

Моє серце затріпотіло, і я зрозуміла — я стою посеред вирву.

Крістіан, як буревій, забрав із собою все, чим я жила останні тижні. Його поцілунок досі горів на моїх губах, його голос лунав у пам’яті. Його правди було надто багато, щоби відразу зрозуміти, що з нею робити.

А Доріан… був поруч. Зараз, як і завжди. І зараз він робив це тихо, стримано, впевнено. Його присутність не палала, вона заспокоювала.

— Так, — відповіла я, поклавши пальці йому на долоню. — Я хочу танцювати.

Його усмішка була ледь помітна, як знак розуміння. 

Та всередині мене не існувало балу, свята, щастя. Там зараз існувало лише два чоловіки — Доріан і Крістіан. Надія і буря. І якщо раніше, я точно могла сказати, що Доріан — це буря. То тепер вагалася.