Читати книгу - "Дотик"

— Можете виступати, містере Тальгарт, як і будь-хто інший, якщо захоче. Сер Александр каже, що свобода слова є основою справжньої демократії і він не буде їй перешкоджати.

«Значить, чутки є правдивими, — подумав Бід, по-моряцьки вперевалочку йдучи з поліційного відділка. — Александр Кінрос і справді побував у Америці. Жоден шотландець, який там не побував, ніколи не вживе виразу „справжня демократія“. Навіть не подумає згадувати слово „демократія“ у присутності непохитного прибічника всього британського в Сіднеї. Він зреагував на це, як бик на червону ганчірку: це чисто американська нісенітниця! Усі люди не є рівними! Чорт, а де ж, в біса, той О’Доннел?» Вони домовилися зустрітися в готелі якраз після обіду, але день проминув, а цей тип так і не прийшов. Нарешті він з’явився аж під сутінки, і вигляд у нього був якийсь розхристаний.

— Де ти був і що задумав, Семе? — спитав Бід, обтрусюючи піджак О’Доннела.

— Та трохи порозважався де з ким, — зі смішком відповів Сем.

— Ти мав бути зі мною, щоб познайомити мене зі звільненими робітниками, Семе, а не вештатися по бабах.

— Я не вештався, я серйозно, — похмуро відповів Сем. — Якби ви її бачили, ви б так не казали.

Свої наступні шість днів у Кінросі Бід Тальгарт провів за тим, що почав налагоджувати контакти зі звільненими робітниками — котлярами, наладчиками, токарями, механіками, а також робітниками з цехів та збагачувальної фабрики, які стали жертвами скорочення виробництва золота. Поїзд ходив тепер лише раз на тиждень, тому що сильно впав і видобуток вугілля. Тільки кожен четвертий зберіг своє робоче місце на вугільній шахті в Літгоу.

Бід переконався, що вуглярів неможливо було спонукнути на підтримку його справи. Надзвичайно високооплачувані, зі щедрою надбавкою за нічну зміну, вони працювали шість годин на день і п’ять днів на тиждень у добре освітлених та вентильованих забоях, оснащених електричними вентиляторами. Вибухові роботи проводилися безпечно, і нікому не дозволялося входити в зону вибухових робіт, поки не всядеться пил. До того ж кількісно їх було набагато менше, аніж членів Об’єднаної профспілки шахтарів. А найголовнішим було те, що, як дізнався нарешті Бід, сам колишній шахтар, що шахтарі-золотовидобувники дивилися звисока на шахтарів-вугільників як на нижчих істот, бо золотовидобувникам більше платили, вони мали кращі умови праці, зі зміни виходили чистими, а не вкритими вугільною пилюкою і не викашлювали легені від силікозу.

Його промову на Кінрос-сквер у неділю сприйняли дуже добре. Біду на думку спала оригінальна ідея — він привіз із собою групу вуглярів з Літгоу, щоб збільшити кількість аудиторії, яка із захватом вітатиме його виступ. Відчуваючи за своєю спиною підтримку, він виявив, що контингент з Літгоу мав у своєму складі ще й робітників цегельного заводу, металургійного заводу та холодильні Семюела Морта. Будучи надто розумним, щоб відкрито виступити проти сера Александра особисто, Бід зосередився на тому, як мало отримували робітники в порівнянні з колосальними прибутками підприємства «Апокаліпсис», і намалював словесну картину утопії, де багатство буде розподілятися рівномірно і справедливо, де ніхто не житиме в особняках, але й ніхто не житиме в халупах. Потім він узявся за китайців, які загрожували благополуччю кожного білого робітника-австралійця; дешева робоча сила була частиною капіталістичної формули виробництва — варто лишень згадати незаконну доставку чорних меланезійців на цукрові плантації у Квінсленді, де вони працювали фактично як раби. Це була іще одна причина, чому Австралія має бути білою країною, де інші раси не мали б права на проживання. Бо, як пояснив Бід, людина як вид схильна до експлуатації, тому єдиним шляхом запобігти їй є усунення будь-яких умов для експлуатації, включно з расовою.

Завдяки своїй промові Бід Тальгарт відразу ж став у Кінросі знаменитістю, і в понеділок він уже походжав у оточенні палких шанувальників. Робітники з Літгоу благали його виступити у своєму місті наступної неділі, і навіть дехто з шахтарів-золотодобувників схвально поплескав його по спині. Хоча, як скрушно зазначив він подумки, зробили вони це через його непересічні ораторські здібності, а не тому, що збиралися підтримати страйк. Той дволикий негідник сер Александр теж виступав, але перед невеличкими групами, наполягаючи на тому, що він завжди був добрим і щедрим господарем, тому робітники мусять вірити йому, коли він каже, що не може підтримувати виробництво в колишніх обсягах. Тож Біду ще належало здійснити у Кінрос-тауні чимало підготовчої роботи.

Але тій роботі не судилося бути завершеною. Шостого серпня Бід був відізваний до Сіднея телеграмою з профспілкової ради. З’явилися відомості про те, що «спілка» фермерів-вівчарів починає відправку «непрофспілкових» тюків з вовною із сільської місцевості до Сіднея з метою подальшого їх завантаження на кораблі іноземних компаній. Сіднейська профспілка докерів оголосила цю вовну «чорною» і відмовилася її вантажити. У розпал цього скандалу спалахнула суперечка між власниками суден та профспілкою моряків, яка охопила всіх — від керівництва до рядових членів. Тоді власники шахт у Ньюкаслі позвільняли своїх шахтарів, через що шахтарі всіх інших вугільних родовищ у штаті оголосили страйк солідарності. Промислові безпорядки перекинулися навіть на сріблодобувні копальні у Брокен-Гілл, чиї власники тимчасово припинили всі роботи з огляду на неможливість транспортування злитків срібла.

Страйки спалахнули, як пожежа у степу, і зрештою охопили понад п’ятдесят тисяч робітників усіх галузей. Сутички у Сіднеї спричинилися до появи Закону про бунти, і в міру того, як зростали злидні та вимушені поневіряння страйкарів, зростала і їхня агресивність. Через виплату величезних пожертв на підтримку лондонських докерів 1889 року профспілкова каса не могла впоратися з оплатою страйкарів на домашньому фронті.

Страйки, які почалися на початку серпня 1890 року, наростали й ширилися аж до кінця жовтня, коли профспілкам довелося відступити перед лицем упертої рішучості роботодавців та браком коштів; і тепер увесь континент став відчувати наслідки економічної кризи, що наростала. До середини листопада докерам, вуглярам та іншим довелося повернутися до роботи, так і не домігшись виконання своїх вимог. Роботодавці святкували велику перемогу, бо в результаті трьох жахливих місяців протистояння вони отримали право наймати непрофспілкову робочу силу, навіть у тих галузях, які доти являли собою закриті цехи. Останніми відступили стригалі овець.

Коли закрилися срібні шахти у Брокен-Гілл, Александр повністю закрив копальню «Апокаліпсис», висунувши те ж саме пояснення: він не міг транспортувати свої золоті зливки. Доля вуглярів у Літгоу його взагалі не цікавила, але він був надто обачливим та далекоглядним, щоб ображати своїх робітників у Кінросі, котрим він продовжив виплачувати допомогу по безробіттю, яка була трохи вищою за ті кошти, що виплачували профспілки своїм страйкуючим членам.