Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Тепер про зуби: на жаль, я запізно збагнула, яка їхня роль у грі всього обличчя, а що зуби в мене завжди були не дуже-то міцні, я, хоч мама раз у раз мені нагадувала про це, трохи їх занедбала, і тепер один зуб з лівого боку, на видному місці, дуже негарний, з пломбою, і скоро на нього доведеться надіти коронку. Торік я переживала справжню трагедію через цю дрібну ваду, але потім звикла й навчилась її приховувати, як, зрештою, й інші.

Щоки, підборіддя, вуха (ліве трошки більш відстовбурчене, але це майже непомітно) — «в нормі», як кажуть лікарі.

В усякому разі, не завдають мені жодних прикрощів.

Шия теж. Плечі модні, вузькі й похилі. Взагалі, як каже моя мама, статура в мене жіноча, нічого спільного з так званою «прасувальною дошкою», тобто фігурою без грудей і стегон. Проте це не значить, що в мене надмірно розвинений бюст. Був навіть час, коли я, спершу налякана тим, що в мене почало рости щось таке, впала в іншу крайність — стала непокоїтися, що мій бюст ніколи не досягне нормального розміру. Тепер груди в мене досить повні і, здається, гарні, та й взагалі я вже жінка, але про це потім. Я часто розглядаю своє тіло в дзеркало у ванній і знаю його досконало. Мені відома кожна, навіть найменша вада на шкірі. Наприклад, під лівою груддю в мене бородавка завбільшки як горошина. Такі самі були в мене колись на пальцях рук, але вони зникли без сліду, а ця лишилась і начебто навіть побільшала. Раніше чого я тільки не робила, щоб її позбутись: перев’язувала шовковою ниткою, мастила азотною кислотою, вкраденою в хімічному кабінеті, нічого не помогло. Довелось погодитися з тим, що ця особлива прикмета залишиться в мене на тілі до кінця життя. Поки не було грудей, мій живіт здавався мені просто жахливим! Якийсь випнутий, ніби я була вагітна або все життя їла саму картоплю. Потім, коли в мене розвинулися груди й стегна, живіт перестав випинатись і зробився просто частиною мого тіла, тіла жінки.

В мене досить гарні стегна й ноги, повні, стрункі литки переходять у вузькі ступні. Одного разу я сиділа в парку з книжкою, чекала на подруг, коли це якийсь літній чоловік, попросивши дозволу, сів поруч. Спитав, що я читаю, я відповіла: стародавню історію. Ми трохи поговорили про Грецію та Єгипет, він навіть продекламував по-грецькому уривочок з «Іліади». Я на нього не дивилась, слухала просто з чемності, бо грецької не розумію, ми ж її не вивчали, аж раптом чую:

— Які у вас гарні ступні — сухі, нервові, чутливі, мов у породистої лошички…

Я пирснула сміхом, глянула на свої ноги, без панчіх, у мілких чорних туфлях без каблуків, потім на співрозмовника: в нього було старе, поморщене обличчя, рідке шпакувате волосся й сиві вусики, але разом з тим дуже свіжі, червоні губи й молоді, ясні очі. Він нахилився до мене і сказав:

— Ви не смійтесь, я говорю серйозно, це не всякий чоловік зуміє оцінити. Може, ви ніколи від жодного чоловіка такого не почуєте…

На щастя, цього дивного поклонника, в якому було щось відворотне й водночас привабливе, незабаром сполохали мої подружки.

Я забула сказати про руки. Може, тому, що донедавна, як мені здавалося, руки в мене були негарні, важкі й незграбні, я не вміла рухати ними легко, граціозно і не розуміла, як важливо опанувати це мистецтво. Але недавно я зробила відкриття, що мої руки зовсім не такі жахливі, щоб їх і далі ховати. Вони вимагали так небагато уваги й догляду! Просвітила мене моя подруга, що вчилася зі мною в початковій школі, а потім вступила до перукарсько-косметичного технікуму. І другого дня мої супермодні, покриті червоним лаком, немов закривавлені нігті, хоч я ховала їх під партою, стали причиною сутички з учителькою математики Заленською. Шалений напад цієї старої діви я сприйняла покірно. Стояла, похнюпившись, і навіть зронила сльозу на білий мереживний комірчин блузки, але вчителька не знала, що то була моя, а не її перемога! Адже я стала власницею пари рук, що зробились моєю прикрасою, вони вже не заважали мені, перетворились на часточку, або, як висловилась математичка, — функцію мого життя, оздобу мого тіла.

Ну, от я й описала себе, як могла, нічого не приховуючи.

Напевно, якби я вміла малювати, я б саме так зробила свій автопортрет, але тоді все, що я написала, було б видно далеко краще. Щоправда, викладач польської вчив нас, що в літературі докладні описи героїв уже давно вийшли з моди, образ героя повинен сам скластися з того, що він робить, говорить і що про нього говорять інші, — але ж я пишу не роман.

* * *

Після семирічки я спочатку два роки ходила до ліцею зі спільним навчанням, але з десятого класу мене перевели до жіночого ліцею; тоді батьки сказали, що дбають про мою освіту, а в ліцеї зі спільним навчанням рівень викладання, мовляв, низький, але тепер я майже певна, що вони дбали про моє «моральне здоров’я», після того як одна дівчина й хлопець із нашого класу через невинну дитячу витівку попали в халепу. Вони вирішили прогуляти уроки й подалися удвох до лісу, взявши з собою казанок, щоб зігріти чаю. Там їх застукав лісник, коли вони сиділи в халабуді, де підгодовують диких тварин, і на спиртівці кип’ятили чай у казанку. Лісник звелів їм показати документи й написав у школу. Його турбувало передусім те, що вони могли підпалити ліс, а наші мами, котрі з таким запалом розводяться про аборти, позаматкові вагітності й таке інше, казна-що подумали.

Насправді ж нічого такого не було, я знаю краще за всіх, бо ми з цією дівчиною дружили, і взагалі то був просто дитячий вибрик. Ну так от, перевели мене до бабського ліцею, там я вчилася ще два роки і складала екзамени на атестат зрілості. А наша дружба з хлопцями, всупереч сподіванням