Читати книгу - "Жак-фаталіст"

найсолодшої долі, що випала йому, якби міг зберегти до коханої почуття, в яких він присягався їй і які вона мала до нього. Адже тільки жінки, пане, вміють кохати, чоловіки в цьому не тямлять нічогісінько…. (Пані! — Що таке? — Брат-прохач. — Дайте йому дванадцять су від цих добродіїв, шість су від мене, і хай піде по інших кімнатах.) Через кілька років життя з пані де Лапомрей почало здаватися маркізові одноманітним. Він запропонував їй бувати в товаристві, приймати хоч когось у себе, улаштовувати обіди, і вона на це погодилася. Помалу-малу він день і два до неї не з'явився; помалу-малу не прийшов на обід-вечірку, що сам улаштував; помалу-малу скоротив свої одвідини; все в нього пильні справи були; коли приходив, казав яке слово, мостився в крісло, брав книжку, відкладав її, говорив із собакою або дрімав. Увечері мусив рано йти додому через здоров'я, що зовсім похитнулось, — така була Троншенова[248] думка. «Велика людина той Троншен! Я певен, що він порятує нашу приятельку, хоч інші й зневірились». І на цім слові брав ціпка та капелюха і йшов, забуваючи іноді й поцілувати її. Пані де Лапомрей… (Пані! — Що таке? — Бондар. — Хай сходить до льоху й огляне дві бочки з вином.) Пані де Лапомрей відчула, що її вже не кохають; треба було в цьому пересвідчитись, і ось як вона зробила… (Пані! — Іду, іду!)

Роздратована цими уриваннями, хазяйка вийшла і, певно, вжила заходів, щоб припинити їх.

Хазяйка. Якось по обіді вона сказала маркізові:

— Ви задумались, друже.

— Ви теж, маркізо.

— То правда, і навіть зажурилась.

— Що ж трапилося?

— Нічого.

— Неправда. Ну, маркізо, — сказав він, позіхаючи, — розкажіть, у чім там річ, це розважить і вас, і мене.

— А хіба вам нудно?

— Ні, але бувають дні…

— Коли нудно.

— Ви помиляєтесь, друже, присягаюсь, що помиляєтесь; але справді бувають дні… Не знаю, від чого воно.

— Друже, мені давно вже хочеться звірити вам дещо, але боюсь засмутити вас.

— Ви можете мене засмутити? Ви?

— Може бути, але небо мені за свідка моєї невинності… (Пані! Пані! Пані! — Хоч би що там було, я заборонила кликати мене; гукніть мого чоловіка. — Його немає.)

— Даруйте, панове, за хвилину я буду до ваших послуг.

Тож хазяйка вийшла, повернулась і повела далі свою розповідь.

— Це сталося поза моєю волею, несвідомо, з прокляття, якому підпадає вся людська природа, бо навіть я його не уникнула.

— А, це про вас… У чому ж річ?

— Маркізе, річ у тому… Я сама в розпачі, вам розпачу завдам, проте, все зваживши, гадаю, що краще мені мовчати.

— Ні, говоріть, друже. Хіба годиться вам мати в серці таємницю від мене? Адже перша умова в нас була, щоб наші душі були відкриті одна для одної без застережень.

— То правда, оце й гнітить мене, цей докір вивершує той багато більший докір, що я роблю сама собі. Хіба ви не помічаєте, що я вже не така, як була, весела? Я втратила апетит, п'ю і їм лише з примусу, не можу спати. Навіть найближче товариство не до смаку мені. Уночі я запитую себе й думаю: «Хіба він не такий любий? Ні. Хіба ти можеш скаржитись на нього? Ні. Хіба можеш дорікати йому якимись непевними зв'язками? Ні. Хіба його кохання до тебе зменшилось? Ні. Коли твій друг не змінився, виходить, твоє серце змінилось? Так воно і є, ти не можеш цього від себе приховати. Ти вже не чекаєш його так нетерпляче, тобі вже не так приємно бачити його. Ти не відчуваєш уже в серці турботи, коли він десь забарився, не відчуваєш солодкого хвилювання, коли під'їздить його карета, коли доповідають про нього, коли він заходить.

— Як, пані?..

Тоді маркіза де Лапомрей затулила обличчя руками й сказала, помовчавши хвилинку:

— Я сподівалася, маркізе, що ви дуже здивуєтесь і наговорите мені багато гірких слів. Пожалійте мене, маркізе!.. Ні, не жалійте, кажіть мені ті слова, я вислухаю їх покірно, бо заслужила їх. Так, я… Адже те, що сталося, таке велике нещастя, що не годиться додавати ще сорому й ганьби нещирістю, приховуючи його від вас. Ви — той самий, але подруга ваша змінилася. Ваша подруга поважає, шанує вас так само, ба навіть більше, як завжди. Але… але жінка, яка звикла пильнувати, що діється в найпотаємніших сховах своєї душі, не може приховати від себе, що кохання минуло. Я, маркіза де Лапомрей — непостійна! Легковажна!.. Гнівайтеся ж, маркізе, добирайте найогидніших слів, я наперед уже називала себе цими словами, назвіть і ви мене ними, я ладна прийняти їх усі, усі, крім закиду в облудності, якого ви мені, сподіваюсь, не зробите, бо я ж таки справді не облудна… (Жінко! — Що таке? — Нічого… — У цім домі хвилини спокійної не маєш, навіть у ті дні, коли майже нікого немає і робити, здається, нічого. Яка ж я нещасна, та ще за таким дурнем чоловіком!) Сказавши це, пані де Лапомрей відкинулась у кріслі й заплакала. Маркіз кинувся до її ніг і сказав:

— Ви чарівна жінка, чудова жінка, такої другої немає. Ваша щирість, ваша чесність мене бентежить і мусила б завдати мені смертельного сорому. О, наскільки вищі ви за мене в цю хвилину! Якою великою я вас бачу і яким малим сам собі здаюся! Ви перша заговорили, а я перший завинив. Друже, ваша щирість захоплює мене, і я маю визнати, що історія вашого серця — це дослівно історія і мого серця. Те, що ви собі казали, казав і я собі, але я мовчав, страждав і не знати коли зважився б заговорити.

— Правда, друже?

— Суща правда, і нам лишається тільки одне одного привітати, що ми одночасно втратили крихке й облудне почуття, яке єднало нас.

— Справді, яке нещастя, якби моє кохання ще тривало, коли ваше зникло!

— Або якби в мені воно зникло раніше.

— Ви маєте рацію.

— Ніколи ви не здавалися мені такою любою, такою гарною, як зараз, і якби не мій досвід, я подумав би, що кохаю вас більше, ніж будь-коли…

І маркіз, кажучи їй це, брав її за руки, цілував їх… (Жінко! — Що таке? — Сіноторговець. — Поглянь у книгу. — А книга? Не треба, не треба, вона в мене.) Пані де Лапомрей, притамувавши в собі смертельну досаду, що пекла її, промовила до маркіза:

— Що ж нам далі робити, маркізе?

— Ми одне одного не ошукали, ви маєте право на всю мою пошану, і я, гадаю, не цілком утратив своє право на вашу! Ми продовжуватимемо