Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стародомський показував мені своє хазяйство, час од часу підходячи до рульового. Він звіряв курс на компасі з лінією на карті і поглядав на сторони, де ні-ні, та й виникали, погойдуючись на гребенях хвиль, віхи. Віхи показували лінію морського каналу і, вклоняючись нам, наче бажаючи «доброго ранку», зникали за кормою.
Слухав я друга, бачив крізь прозоре скло місточка місто, що виникало над морем, і думав:
«А що коли почати свій виступ на конференції з розповіді про долю трьох побратимів, які приїхали сюди, до Азовського моря, з далекого Поділля і стали активістами приазовського комсомолу?
Розповім, як ми з дитячих років ненавиділи петлюрівців і іншу погань, що заважала рости і розвиватися Радянській Україні… Розповім про Петруся Маремуху, про Куницю, про клятву, яку ми дали під зеленим бастіоном Старої фортеці… Може, пригадати, як ми вчилися, як вивчилися, розповісти, до чого ми прагнули в житті?.. Адже наші три маленьких життя дуже показові: що зазнали ми, те ж саме довелося пережити трудовій українській молоді. Поклястися і надалі бути вірними заповітам Ілліча. Сказати, що всім, що маємо і чого досягли, ми завдячуємо партії і комсомолу. Я дам делегатам урочисту обіцянку, що ми — побратими — і надалі будемо битися у себе в колективі за кожного молодого хлопця, відвойовуючи його у старого світу і виховуючи для служіння народу, для тих високих благородних цілей, які вказує нам Комуністична партія!»
… Над морем все вище здіймалось сліпуче сонце. Воно яскраво золотило гребені хвиль, і біле місто, овіяне міцним і солоним східним вітром, розкривалося в легкому серпанку липневого ранку.
Поїздка на кордон
Мабуть, виступ сподобався делегатам, бо з трибуни зійшов я під оплески, а коли настав час обирати делегацію для поїздки у підшефний полк червоного козацтва, на ноги звівся широкоплечий хлопчина з заводу Ілліча і сказав:
— Манджуру туди послати пропоную! Він правильні слова говорив про діла на кордоні і передасть наше комсомольське вітання червонцям з вогником.
Пропозицію схвалили, і тільки після цього вже я узнав, що підшефний полк, куди ми мали їхати, був розташований тепер у моєму рідному місті на Поділлі, в казармах за станцією, де колись стояли царські, стародубські драгуни. Це був саме той полк, що прийшов на кордон після розпуску Частин особливого призначення.
Зразу ж після голосування я відшукав під час перерви нашого секретаря загальнозаводського колективу комсомолу Толю Головацького (його теж обрали в делегацію) і сказав:
— Слухай-но, Толенько! Незручно вийшло. Адже я родом з Поділля, на заводі після фабзавучу без року тиждень працюю. Приїду, а знайомі скажуть: оце так кар’єрист, не встиг понюхати диму великої ливарні, як уже ухиляється від роботи під виглядом громадського навантаження.
— Інтелігентські штучки! — відрубав Головацький. — Сумніви твої всякі… Все гаразд. Тобі маріупольська комсомолія довіру виявила? Виявила! А ти повинен її виправдати. А якщо хтось із твоїх подолян бузити почне, то я ж там буду і чутки всякі розвію.
…Від’їздили ми з Маріуполя на Волноваху пізно увечері, навантажені подарунками приазовської комсомолії.
Були серед подарунків баяни, мандоліни, балалайки, блокноти, люстерка, бритви, вишивані гарусом кисети з запашним тютюном і з махоркою і навіть щітки для взуття з ваксою та гуталіном «Ердаль» у зелених бляшанках з намальованою жабкою, що сидить на розкарячених лапках.
Більше як рік, виявляється ще до мого приїзду на завод, збирала приазовська комсомолія кошти, щоб купити на них подарунки для підшефних червоних козаків. Засипали пшеницею італійські пароплави під час суботників, вантажили марганцевисту руду і донецьке вугілля, улаштовували платні концерти «Синьої блузи», поставили зусиллям доморощених артистів у Маріупольському театрі «Розповідь про сімох повішених» Леоніда Андрєєва, підняли з дна Кальміусу затоплену білими шаланду, допомагали рибалкам ловити камсу і шемаю під час путини, ходили по домівках на різдво і співали антирелігійні колядки, про архангелів, херувимів, попів та ченців. І все це для того, щоб зібрати грошенят для наших захисників — червоних козаків, які стоять на Поділлі, і щоб своїми подарунками, приготовленими для них, дати їм відчути всю силу юної нашої любові до славетної Червоної Армії та її прикордонної кінноти.
Здавати подарунки в багаж нам не хотілося. Ми розподілили їх серед чотирьох членів делегації з тим, щоб кожен особисто доглядав свій тюк. Вийшли досить-таки важенькі тюки, загорнуті в рогожі. Провідник спершу не хотів нас пускати у вагон, думав — кишмиш для спекуляції. Довелось прориватися з боєм, показувати путівки окружкому.
Ми поклали тюки на горішню полицю, і в купе зразу ж запахло рогожею. Хоч у мене був квиток на нижнє місце, я зразу ж поступився ним Наталочці Зубровій, блакитноокій комсомолці в юнгштурмівці захисного кольору, а сам розташувався над нею, вгорі.
Хто-хто, а Наталка Зуброва їхала вперше на кордон з особливими почуттями.
Її дядько, один із старих комуністів України, Никодим Зубров, був першим головою ревкому в моєму рідному місті. Він був щирим другом і напутником голови революційного трибуналу — колишнього донецького шахтаря Тимофія Сергушина, розстріляного на очах у мене і моїх приятелів петлюрівцями у дворі Старої фортеці. Згодом і Никодима Зуброва по-звірячому зарубали під Уманню махновці, тікаючи в Румунію. Але пам’ять про Зуброва збереглася у прикордонному місті й донині. Тепер Наталка хотіла побувати на квартирі, де жив у роки революції її дядько, побачити людей, котрі знали його особисто.
Тільки-но витягли ми у Фастові з вагона тюки з подарунками для червоних козаків, виявилось, що потрібний нам поїзд Київ — Кам’янець-Подільський, пішов, не дочекавшися нас якихось хвилин сорок. Ми не встигли до нього через те, що біля Білої Церкви була аварія поїзда і нас затримали там на цілі дві години. Отож у Фастові малося нам сидіти майже цілу добу.
Сонце ще не зійшло.
Перегукувалися в тумані паровози «овечки» на коліях. Під стіною вокзалу дрімали пасажири з корзинами, фанерними чемоданами та клунками. Будочки з продуктами і вокзальний ресторан ще були зачинені.
Вусатий носильник, позіхаючи, прийняв од нас речі в камеру схорони, давши взамін чотири довгенькі квитанції, що пахли друкарською фарбою.
Ще не звільнившись як слід від сонливості, позіхаючи, вийшли ми на перон, мокрий від роси. Наталка сказала Головацькому, показуючи на порожню консервну бляшанку, що була у неї в руці:
— Навіщо я буду носитися з нею, Толю? Викину, та й годі!
— Знадобиться, — сказав Толя, нахмуривши лоб. — Це наша єдина посудина, і без неї нам буде кепсько… Я пропоную вам, хлопці, ось що: дорогу в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.