Читати книгу - "Пастка на дурнів"

— Авжеж, бо нарешті я маю шанс потрапити до «Сатердей Івнінг Пост», — з усміхом похвалився полковник Пескарт, бадьоро походжаючи по своєму кабінету й даючи капеланові добрячого шпету. — Вам просто бракує кебети, щоб оцінити цю пропозицію. Це ваше щастя, капелане, що у вас є такий підручний, як капрал Безбог. Сподіваюся, вам стане кебети, щоб оцінити хоча б це!

— Сержант Безбог, — мимоволі поправив його капелан, а схаменувся запізно, бо полковник Пескарт уже люто вирячився на нього.

— Я й кажу «сержант Безбог»! — вигукнув він. — Завжди ви лізете поправляти інших і ніколи не чуєте, що вам кажуть! Чи ви хочете проходити все життя в капітанах, га?

— Що, сер?

— Та вам доведеться лише мріяти все життя про якесь підвищення, якщо не перестанете поводитися так по-ідіотськи! Капрал Безбог правильно каже, що від самого різдва Христового, за всі ці тисяча дев’ятсот сорок чотири роки, у вашого брата не було жодної свіжої ідеї! Хвацький хлопчина цей капрал Безбог, я цілком із ним згодний. Ну, гаразд, тепер усе буде інакше. — Полковник Пескарт із рішучим виглядом сів до столу і став швидко гортати свій блокнот, шукаючи чисту сторінку. Потім кілька разів тицьнув у неї пальцем.

— Так-от, — сказав він, я хочу, щоб, починаючи із завтрашнього дня, ви з капралом Безбогом писали листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Наказую, щоб це були щирі, зворушливі листи. Щоб у кожному з них було якнайбільше особистих подробиць, тобто щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово лине з глибини мого серця. Вам усе ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед — він не міг погодитися.

— Але ж це неможливо, сер! — бовкнув він. — Ми ж не так добре знаємо наших людей!

— Не має значення! — відрізав полковник Пескарт, а тоді враз примирливо посміхнувся. — Капрал Безбог приніс мені проект листа, де в принципі все передбачено. От послухайте: «Шановна місіс, містер, міс або шановні містер та місіс!» І далі: «Неможливо переказати словами те глибоке особисте горе, яке я пережив, коли ваш чоловік, син, батько або брат був убитий, поранений або пропав безвісти в бою». І таке інше. Мені особливо подобається вступна фраза: вона чудово передає мої особисті почуття. До речі, якщо у вас до цього не лежить душа, то все можна доручити капралові Безбогу. — Полковник Пескарт витяг свого довгого, інкрустованого слоновою кісткою та оніксом мундштука і заходився обіруч згинати й розгинати його, немов пужално. — Це ще одне ваше лихо, капелане. Капрал Безбог недарма каже, що ви не вмієте працювати з людьми. Він твердить, що вам також бракує ініціативи. Мені, сподіваюсь, ви не станете заперечувати, га?

— О ні, сер, — похитав головою капелан. Він відчував себе страшенним нікчемою — і тому, що не вмів працювати з людьми, і тому, що бракувало йому ініціативи, і тому, що справді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все пішло шкереберть. На стенді за вікном стріляли по летючих тарілках, і кожен новий постріл примушував його здригатися: він ніяк не міг звикнути до стрілянини. З усіх боків його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись давно вже стояв у кабінеті полковника Пескарта з якогось подібного приводу і його так само оточували з усіх боків кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu! І сцена й декорації здавались напрочуд знайомими, але спогад цей наче линув із сивої давнини. Він стояв перед полковником у брудному дранті і смертельно боявся, що від нього тхне.

— Ви берете все надто близько до серця, — поблажливо й грубувато, як дорослий до малої дитини, мовив полковник Пескарт. — Це ще одне ваше лихо. А похоронна міна на вашій фізіономії псує моїм людям настрій. Усміхніться, я ще ніколи не бачив, як ви смієтеся. Ну, сміливіше, капелане! Покажіть, як ви вмієте сміятись, і я вам дам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, потім переможно рєготнув. — От бачите, капелане, я, як завжди, маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

— Так, сер, — сумирно погодився капелан, із помітним зусиллям ковтаючи слину. — Зараз я просто не можу. Я хочу пити.

— То налийте собі, не соромтесь! Відчиніть он ту тумбу й налийте. Підполковник Порк завжди тримає в себе в столі пляшку добрячого віскі. І взагалі вам треба якось заскочити з нами до офіцерського клубу. Це вас трохи розважить. Вам не зашкодило б час од часу добряче гульнути. Сподіваюсь, ви не гордуєте нами тільки тому, що ви — духовна особа?

— О ні, сер, — зніяковіло запевнив його капелан. — Та, власне, я вже кілька вечорів підряд відвідую офіцерський клуб.

— Не забувайте, що ви всього лиш капітан, — провадив далі полковник Пескарт, пропускаючи повз вуха зауваження капелана. — Хоч ви й духовна особа, ви всього лиш капітан.

— Так, сер, я це знаю.

— Тим краще. І ви правильно зробили, що не стали сміятись. Я все одно не дав би вам помідорів. Сьогодні вранці ви вже прихопили в мене один помідор. Так доповів мені капрал Безбог.

— Сьогодні вранці! Але ж даруйте, сер! Ви самі дали його мені!

Полковник Пескарт насторожено скинув головою.

— Хіба ж я кажу, що не давав його вам, га? Я просто кажу, що ви в мене його прихопили. Не розумію, чого ви так переживаєте, якщо певні, що не вкрали його? Я справді вам його дав?

— Так точно, сер. Присягаюсь, що це так.

— Гаразд, гаразд, я повірю вам на слово. Хоча на біса я б мав давати вам той помідор? — Полковник Пескарт звичним рухом переставив скляне прес-пап’є з одного кінця столу на другий і взяв гостро відструганий олівець. — Ну, гаразд, капелане, сподіваюсь, у вас усе, бо в мене тут невідкладна робота. Безліч справ і дуже важливих. Доповісте мені, як тільки капрал Безбог розішле першу дюжину цих листів, і ми тут же зв’яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». — Раптом якась нова блискуча ідея осяйнула його обличчя. — Гей, а що, як ми знову визвемося бомбити Авіньйон? Це значно прискорить усю справу.

— Авіньйон? — серце в капелана завмерло, по шкірі побігли мурашки.

— Авжеж, — із запалом підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми