Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

З суміжних сіл з’їздилися бідки й, зупиняючись під церквою, вивантажували високих нормандок у темно-кольорових строях, із хустками, пов’язаними навхрест на грудях та зашпиленими якимись старовинними срібними застіжками. Чоловіки були в синіх блузах, одягнених поверх нових сурдутів, або ж у старомодних зеленого сукна убраннях, що їх поли стриміли з-під блуз.

Як порозводили коней по стайнях, то вподовж шляху лишилася довга подвійна низка селянських гарб, хур, маж, бідок, безтарок, драбиняків, возів усякої форми та віку, то нахилених передком у землю, то перекинутих назад із здійнятими догори голоблями.

У домі теслі, як у вулику, все метушилося. Дами, в нічних блузках та спідничках, з розпатланими косами на спині, ріденькими та куцими, немов померхлими й посіченими від розчісування, поралися, одягаючи дитину.

Дівчинка, стоячи на столі, не рухалась, мадам Тельє заправляла роботою свого летючого загону, її вмили, вичесали, тоді зачесали, одягли і, за допомогою безлічі шпильок, упорядкували збрижі на убранні, затягли стан, надто широкий, і взагалі причепурили. Потім, коли було вже все готове, бідолаху посадовили, наказавши їй не рухатися, і схвильований гурт жінок побіг прибиратися й собі.

До церковки знову задзвонили. Крихке дзенькання убогого дзвона, здіймаючись догори, завмирало десь у небі, немов кволий голос, що танув у блакитній безодні.

Причасники, виходячи зі своїх дворів, простували до громадського будинку, що в ньому містилося дві школи та мерія; він був на одному краю села, а божниця на протилежному.

Батьки, у святочній одежі, з пісними обличчями та тими незграбними рухами, що їх засвоює зігнуте від повсякденної роботи тіло, ішли слідом за своїми малими. Дівчаток майже не видно було з-під сніжно-білої піни серпанку, що скидався на пухкий крем, а хлопці, подібні до маленьких гарсонів у кав’ярнях, з густо намащеними помадою головами, ішли, широко розставляючи ноги, щоб якось не забруднити своїх чорних штанів.

То слава була для родини, коли багато родичів з’їздилося здалеку та оточувало дитину: отож тріумф теслі був цілковитий. Увесь полк Тельє, на чолі з панією, ішов слідом за Констанцією; батько вів попід руку сестру, мати йшла поруч з Рафаелою, Фернанда з Розою та Дві Помпи рядком — увесь загін простував велично, немов генеральний штаб при повному параді.

На село це справило надзвичайне враження.

У школі дівчатка шикувалися на очіпок виховательки-черниці, а хлопці рівнялися на капелюх учителя, гарного ставного чоловіка; співаючи молитов, діти рушили з школи до церкви.

Хлопчики ішли попереду парами, витягшись межи двома лавами випряжених возів, за ними йшли дівчатка в тому ж порядкові; а через те, що місцеві селяни, шануючи городянок, уважали їм дорогу, то ті, продовжуючи подвійний ряд процесії, простували безпосередньо за малятами, по троє праворуч і по троє ліворуч, — у своїх блискучих туалетах вони скидалися на сніп кольористих вогнів феєрверка.

Їхній вступ до церкви збаламутив усіх. Люди штовхалися, поверталися, давилися, щоб тільки побачити їх. Навіть богомільні баби і ті розмовляли мало не вголос, так їх вразили ці дами, ще буйніше зодягнені, ніж півчаки в стихарях.

Мер відступив свою лаву, першу лаву зразу праворуч за криласом, і пані Тельє сіла там поруч зі своєю зовицею, Фернандою та Рафаелою. Роза Шкапа і Дві Помпи посідали на другій лаві рядком із теслею. Крилас повен був дітей, що стояли навколішках, — дівчатка по один бік, хлопчики по другий, а довгі свічки, які вони тримали в руках, здавалися похиленими на всі боки списами.

Троє чоловіків, стоячи перед церковним поставцем, голосно співали. Вони дуже розтягували латинські слова і, співаючи «Амінь», без кінця виводили «а-а», їх підтримував серпент* своїм монотонним безконечним ревом, що вихоплювався з широкого мідяного горла. Дзвінкий дитячий голосок подавав проголоси, та інколи священик у квадратовій шапочці підводився з крісла, мимрив щось і знову сідав, і тріо знову зачинало голосно співати, поглядаючи в требник, що лежав розгорнутий перед них, спираючись на розчепірені крила дерев’яного орла, настромленого на шпеник.

Потім запала тиша. Миряни разом стали на коліна, і вийшов священик, старий, поважний, з сивою головою, схилившись над чашею, що ніс її в лівій руці. Перед нього простувало двоє служок у червоних стихарях, а позаду в грубих черевиках хор півчаків, які поставали всі по обидва боки криласа.

Посеред тиші задзеленькав дзвоник. Служба Божа почалася. Священик тихо ходив круг золотої дарохранильниці, ставав навколішки, монотонно співав вступних молитов тремтячим від старості голосом. Тільки він затих, як разом гримнули півчаки та серпент, до них приєдналися миряни, лише не такими дужими голосами, як і належиться співати богомольцям.

Раптом з усіх грудей та сердець до неба порвалось «Господи, помилуй». Зі старої стелі, що затрусилася від вибуху тих голосів, посипалися порошинки і навіть шматочки струхлявілого дерева. Сонце, розпікаючи лупцевий дах, обертало малу церкву в душну піч; і велике хвилювання, тоскне очікування, наближення невимовної таємниці стискувало дітям серце і давило горло їхнім матерям.

Священик посидів трохи і знову піднявся до вівтаря; з непокритою сріблястою головою, тремтячими руками він почав правити таїнство.

Повернувшись до парафіян та простягши над ними руки, він промовив: «Orate, fratres» («Молітеся, брати мої»). Молились усі. Старий кюре шепотів таємничі, великі слова; дзвоник усе дзеленькав; натовп навколішках благав Бога; діти умлівали з надмірного хвилювання.

Саме тієї миті Роза, охопивши голову руками, раптово згадала свою маму, церкву в рідному селі, своє перше причастя. І здалося їй, що той день повернувся, коли була отака маленька, вся в білому убранні, і вона заплакала. Спершу плакала тихенько, і сльози поволі котилися з її очей, а потім, разом із спогадами, зросло й схвилювання, горло їй стисло, дух затамувало, і вона голосно заридала. Витягла з кишеньки хустку, витирала очі, затуляла носа й рота, щоб не кричати, — все марно; щось подібне до хрипіння вилітало їй з горла, а два інших глибоких зітхання, два важких зойки їй відповіли, — то дві її сусідки сумні, Луїза та Флора, так само згадавши своє давнє минуле, обливались гіркими сльозами.

Сльози завжди заразливі; мадам і сама швидко почула, як очі їй стуманіли, і, повернувшись до невістки, вгледіла, що вся їхня лава плаче.

Священик перетворяв хліб на тіло Господнє. Діти лежали вже на плитах помосту, непритомні з релігійного страху, а по церкві то тут, то там якась жінка, чи мати, чи сестра, пройняті невимовним співчуттям до скорбот душі та вражені виглядом отих